Пропозиція Бориса Джонсона про створення політичного, економічного та воєнного союзу ¬Великої Британії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України та, можливо, згодом і Туреччини, з якою він виступив під час свого візиту до Києва рівно два місяці тому, не є чимось кардинально новим. Вона перебуває у річищі відомої ідеї Міжмор’я, тобто концепції оборонного об’єднання близько десяти держав, які лежать на давньому шляху «з варяг у греки» – на берегах Балтики, Дніпра і Чорного моря.
Свого часу подібну воєнну коаліцію у складі Трансільванії, Туреччини, України та Швеції намагалися створити українські гетьмани – і Богдан Хмельницький, і Петро Дорошенко, і Іван Мазепа, і Пилип Орлик. Цю ідею також підтримували кошовий Запорозької Січі Кость Гордієнко та Київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. Спробою (на жаль, безуспішною) розбудувати такий альянс був і Гадяцький договір 1658 р., згідно з яким Річ Посполита мала перетворитися на федерацією Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України).
У ХІХ столітті ідею спілки держав Міжмор’я для захисту від російської експансії пропагував польсько-литовський князь Адам Єжи Чарторийський. А у ХХ столітті першою спробою створення союзу Міжмор’я стала Булдурська конференція у передмісті Риги у серпні 1919 р. На ній повноважні представники Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України та Фінляндії підписали низку міждержавних угод про оборонну, зовнішньополітичну та економічну співпрацю, які, однак, не вдалося втілити в життя.
Розробка доктрини союзу держав Міжмор’я тривала упродовж усього минулого століття. «У 1916–1918 pp., – писав знаний історик Ярослав Дашкевич, – український дипломат граф Михайло Тишкевич опрацював проект українсько-литовської унії. 1938 р. Осип Губчак пропагував українсько-білоруську унію. 1949 р. керівник націоналістичних сил опору генерал Роман Шухевич висував ідею Скандинавсько-Чорноморського союзу – цю ідею, що виникла як альтернатива до російського “федералізму”, розглядало тоді Британське міністерство закордонних справ». До цього переліку імен варто також додати Михайла Грушевського («Орієнтація чорноморська»), Юліана Бачинського, Миколу Міхновського, Дмитра Донцова, Юрія Липу («Чорноморська доктрина»), Степана Рудницького («Українська справа зі становища політичної географії»), Лева Биковського і самого Ярослава Дашкевича («Чорноморські проблеми в минулому і сучасному»).
Натомість у Польщі концепція Міжмор’я існувала у двох основних відмінах. Прихильниками ідеї «Międzymorze» (польськ.) або «Intermarium» (лат.) були, зокрема, начальник Польської держави Юзеф Пілсудський, міністр Юзеф Бек і генерал Владислав Сікорський. Вони уявляли Міжмор’я як конфедерацію Польщі, Литви, Білорусі та України – власне, як своєрідну реінкарнацію Першої Речі Посполитої «від моря до моря» на чолі з Польщею. Пізніше історик Лєшек Мочульський осучаснив цю концепцію, «розмістивши» всередині конфедерації із 10-15 держав ще одне об’єднання – федерацію у складі Білорусі, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та України. Як зауважив Дашкевич, таке Міжмор’я «мало б яскраве антиросійське політичне і економічне скерування».
Іншою була «доктрина Ґедройця-Мєрошевського» або «концепція ULB» (тобто, Україна, Литва, Білорусь) авторства редактора журналу «Культура» Єжи Ґедройця та публіциста Юліуша Мєрошевського. Згідно з нею Міжмор’я мало стати політичним та економічним союзом чотирьох незалежних і рівноправних держав – Польщі, України, Литви та Білорусі, – покликаним протистояти російській загрозі. Натомість у Білорусі ідею Балтійсько-Чорноморського союзу найбільш активно пропагував політик Зенон Позняк.
Нинішня війна гранично загострила потребу створення оборонного союзу держав Міжмор’я, вже об’єднаних спільними історичною долею, суспільними цінностями та геополітичними інтересами. Його призначення і природу, а також місце та роль у ньому України, ще вісім десятиліть тому вельми виразно окреслив визначний український філософ і публіцист Ольґерд Іполит Бочковський: «Її [України – В. П.] історична місія – бути організаційним осередком між Чорним морем та Балтикою. Навкруг неї природно згуртуються всі малі та загрожені народи Сходу Європи, щоб таким чином витворити чорноморсько-балтійську Антанту під політичним проводом Києва. Так будуть ясно розмежовані спірні інтереси між Азією та Європою. Так постане новий великий союзний блок, що зрівноважить протилежні інтереси Європи. Серцем і мозком його буде велика самостійна та соборна Україна».
Віталій ПОНОМАРЬОВ, філософ
