«Білоруська влада продовжує надавати допомогу Росії у веденні війни проти України. За нашими даними, минулого тижня противник двома залізничними ешелонами відправив чергову партію боєприпасів для потреб окупаційних військ Росії», – заявив заступник начальника Головного оперативного управління Генштабу ЗСУ Олексій Громов. Водночас бачимо звинувачення від білоруських дописувачів в приголомшливому нерозумінні українцями ситуації в Білорусі та навіть у … хейпі.
Десь це об`єктивно – люди, з територій (географічно чи ментально) звідки стартують ракети, літаки, заходить техніка та окупаційна армія та люди, на яких це все суне, не можуть реагувати однаково. Відчуття особисто безпеки інше: хто був у зоні бойових дій розуміє. Якщо ви не чули свист снаряду чи міну над своєю головою, не бачили їх вибухів та наслідки, зокрема – трупи на вулицях, не жили місяць у холодному місті, що геть позбавлено струму та майже всіх благ цивілізації – тоді справді у вас може вистачити сумління та глузду (здорового?) тепер писати про хейп українців. На такому тлі згадувати про тяжкість лукашенківських репресій як аргумент тиші по інший бік кордону – погоджуюсь, «моя твоя не розуміє», пане Алесю.
Серед білорусів (принаймні, активної частини суспільства) панує переконання, що вони тут не до чого, це все Лукашенко та й взагалі Білорусь окупована: які питання до нас? Але списати все на Луку не вдасться. Європейський Союз офіційно визнав нашу північну сусідку поплічницею росії (так в офіційних документах). НАТО на нещодавньому саміті у Мадриді закликало Білорусь якнайшвидше припинити свою співучасть у війні. Додам від себе як мешканець Чернігівської області – перший бій за Чернігів відбувся на гомельській трасі (бо звідти заходили), а білоруські солдати брали участь в окупації регіону (щоправда, неофіційно). Маємо подякувати?
Тепер не мирний час. І Білорусь – сторона що воює, причому на стороні ерефії. Між іншим – на гроші платників податків, тобто – своїх громадян, незалежно від їхніх переконань та ставлення до діючої влади. А раз так, то білоруське суспільство в цілому, незалежно від поглядів, несе частку відповідальності за розв`язану проти України війну. Спроба сховатися за формулюванням «окупована держава» – хіба що для внутрішнього користування та самовиправдання.
Показовий зворот побачив у «Нашій Ниві» – «режим встановився». Мабуть – сам собою. Йдеться про по`язану тему – як у Білорусі в 1994 р. в результаті демократичних виборів зміг прийти до влади авторитарний патерналістський політичний режим та яким чином він може так довго триматися. Вочевидь, не самим репресіями – багатьох (не всіх) ця соціальна держава влаштовувала. Вас, шановні білоруси, влаштовувала. А коли перестала, то більшість все ж таки не наважилася на дії за якими – лобове зіткнення.
Перемагає той, хто готовий піти далі – цього правила ніхто не скасовував. В 2020 р. українці, які вже мали неабиякий досвід успішного протистояння авторитаризмові, багато разів попереджали: тактика мирного спротиву, тим більше в рамках діючих у Білорусі законів, веде до поразки. Революція як така спрямована на зміну існуючих рамок, в тому числі – законодавчих. Хтось вигадав інше? Свобода та права не даються, а виборюються. Втім чомусь у білоруському середовищі панувала переконання можливості власного, поміркованого шляху («аби не Майдан»). В результаті очікувано програли, по-дитячому. В тогочасній переписці автора з білорусами є така заувага на закид – мовляв, це виключно наша справа. Відповідь: ні, бо ваш програш означатиме для України збільшення ворожого кордону на тисячу кілометрів.
До 2020 р. режим Лукашенко намагався маневрувати між росією та західними країнами – навіть наважився брати участь у політиці ЄС Східне партнерство. Реалізовувалися спільні проєкти, проходили численні зустрічі як в Україні, так і Білорусі, культурологічні заходи, просувалися закупки білоруської техніки (навіть подвійного призначення), паливних матеріалів, електроенергії (останні дві позиції критикувалися в Україні)... Неабияке піднесення переживала прикордонна торгівля. Це не змінювало сутності режиму, але дозволяло зміцнювати контакти між людьми, певною мірою – покращувало взаємну безпеку. Поразка протестів означала збільшення залежності Мінська від мокшанських боліт. Чим це обернулося – ми побачили 24 лютого 2022 р.
Реакція на фактичне залучення своєї країни до війни різна – можна зголоситися до білоруських батальйонів ЗСУ та зі зброєю в руках відстоювати власну гідність, честь нації, її майбутнє. Можна партизанити – передавати інформацію про пересування техніки та боєприпасів, що спрямовуються на знищення українців, влаштовувати саботаж – вочевидь із ризиком для життя (нагадаю – йде війна). Чи легально протестувати – у доступних формах, за які теж можна дістати покарання.
Існує інша реакція. Скажімо, вантажати боєприпаси до ерефівських вагонів, що відправляються в Україну. Панічно питати «що це таке і звідки взялося», побачивши у себе на сторінці руїни Чернігова (не камільфо?). Коментувати в постах (білоруською мовою) – «самі винні» чи «а ви паливо купували». Або мовчати – перестати реагувати на дописи з України, тобто – кинути. І так відбуваються в більшості випадків (з особистого досвіду). Тоді питання – навіщо просили допомогу в 2020 р.? Хитромудрі білоруси, які чекають куди все повернеться – ау, де ви? Перестаньте грати в хованки – вас втягують у війну.
Втім ні – є ті, що не ховаються. Скажімо, депутат Палати Представників Національного зібрання Республіки Біларусь Олег Гайдукевич. Він вітає напад на Україну, нинішні обстріли, зокрема. Було б непогано визначитися хто такі білоруси – це корисно для нації що формується.
Що вражає – активні білоруси, в тому числі, на еміграції, блискуче навчилися пояснювати як все погано та чому вони нічого не можуть. Пригадаю епізод, що стався у листопаді 2015 р. під час конференції, яку організовував фонд Ганнса Зайделя для українських голів територіальних громад. Початок виявився дуже «оптимістичним» – шановні очільники органів місцевого самоврядування виголошували промови одна апокаліпсичніше за іншу. Після п`ятого такого спіча не витримав німецький делегат в Україні (посада), пролунало: «НЕ СКИГЛІТЬ!». Лише тоді розмова набула конструктивного характеру.
Стаття у «Нашій Ниві» починається зі згадки доступної дії – юрист за фахом Ірина Кучвальська написала заяву на ім`я голови Гомельського міськвиконкому про отримання дозволу на одиночний пікет із протестом проти війни. Маленький, але конкретний крок, використання меж дозволеного – навіть у тоталітарних державах вони існують. В 2022 р. ситуація, порівняно з хвилею протестів, змінилася, режим стабілізувався. Тож і тактика боротьби змінюється – це нормально.
Чи буде пікет чи ні – питання друге. Багато важить вчинок та його публічність. Тому дуже дивно виглядає репліка «Ніякіх прэтэнзій да Ірыны Кучвальскай…». Це схоже на обмовку автора, бо далі – позитивні оцінки. Втім дуже показово – пані Ірина порушила загальнобілоруський консенсус відповіді на питання «а що ми можемо зробити?». І це виявилося некомфортно. Не надто прихильна реакція автора посту – мовляв, немає практичного складника – засвідчує скоріше не відсутність сенсу кинути виклик Дракону, а ознака відсутності Ланцелота.
Власне пропоную – до завершення війни залишити в спокої інтелектуальне питання «чому». Тепер важливо інше – чого варті білоруси, аби запобігти розширенню форм та обсягів свого залучення до війни. Не в сенсі пошуку віддалених прикладів, абстрактного дяді Васі чи споминів про потенціал 2020 р., а нинішньої особистої участі кожного громадянина Республіки Білорусь у спротиву абсолютному Злу. Участі, а не ухиляння, безкінечних пояснень та «відморожування».
Володимир Бойко, Чернігів
