Те, що відбувається нині в Росії, цікавить українців особливо у зв’язку з настроями російського соціуму. Нічого втішного сказати не можу: українофобія об’єднує всі соціальні прошарки і групи. Правда, якщо розібратися, не так уже їх і багато. Є дві великі групи: люди у владі, при владі, на службі у влади і — просто люди. Народною мовою: конвой, блатні у зіткненні з ним і мужики. Всі, хто при владі, можуть жити лише за рахунок мужиків. Об’єднується такий соціум кримнашем, війною і всім, що з нею пов’язане. Тому сумніви в праведності російської агресії по всьому світу — це замах на суспільні засади в найпрямішому сенсі цих слів.
І начебто художник Павленський, який підпалив двері ФСБ і заявив у суді, що це його протест проти засудження Савченко і Сенцова, — герой. А ось у багатьох саме після виступу в суді не залишилося сумнівів, що все це провокація, підпал рейхстагу. Така ж азефовщина, як і з Навальним. Такий висновок випливає з покрокового розбору дій Павленського: цю акцію неможливо було провести без співучасті ФСБ, що надала можливість:
♦ наблизитися до дверей із групою журналістів, які мали апаратуру;
♦ облити двері бензином;
♦ підпалити бензин;
♦ здійснити відеозйомку і фотосесію на тлі дверей, що горять.
Не стверджую, що Павленський завербований, але йому, вочевидь, дозволили все це зробити. Він же давно під ковпаком, у розробці. До того він прибивав мошонку до брущатки Красної площі та влаштовував інші подібні акції. А зараз, як і в радянські часи, якщо спецслужби не хочуть допустити участі людини в будь-якій акції, вона просто не може вийти з дому або затримується дорогою. Плани Павленського, що з’явився на Луб’янку з групою журналістів і каністрою бензину, не могли не бути відомі ФСБ і не лише їй.
Згадується анекдот про Штірліца, який ішов по Унтер-ден-Лінден у гімнастерці із зіркою героя радсоюзу, з рацією і парашутом, що волочився за ним. Він ніколи не був так близько до провалу.
Саме такий протест потрібний владі, як потрібні їй вуайєризм, націоналізм і популізм Навального. Протест істеричний, руйнівний і вульгарний. Саме вульгарний. Фотографія Павленського на тлі палаючих дверей, виконана в нацистській стилістиці, нагадує обкладинки сучасних книг з окультизму та інші подібні дурниці. Є в ній і щось від палаючих хрестів ку-клукс-клану.
І ніякого іншого протесту немає і не буде. А те, що було, належить, нарешті, оцінити адекватно.
Російські оптимісти кажуть, що вони 1985 року і уявити собі не могли мільйонні антикомуністичні демонстрації в Москві. Але вони не хочуть пам’ятати головного: у Росії — на відміну від інших колишніх союзних республік — не було жодної акції, яка так чи інакше не була б пов’язана із владою та різними угрупуваннями в ній. Наймасовіші демонстрації та мітинги 1990—1991 років аж до захисту Білого дому не можуть вважатися проявом суспільної суб’єктності, справою громадянського суспільства, яке так і не з’явилося на російській землі. Все це робилося або на підтримку царя Горбачова, або для допомоги пану Єльцину, або щоб підсобити хорошим боярам — уболівальникам за народну справу. І дуже багато учасників цих акцій вже 1992 року стали ходити на демонстрації проти царя Бориса, за нових бояр-заступників.
За тридцять років не змінилося нічого. На демонстрації 2012 і 2013 років виходив офісний планктон, що змирився з корпоративним фашизмом, офісним рабством, у якому кожен боїться стати лохом і лузером, а тому стає стукачем і садистом. На мітингах шуміли професори і доценти, які покірливо виконували безглузді бюрократичні вимоги і завжди розуміли, якого студента можна принизити, а якого не варто. Російську інтелігенцію засмучує не поразка в правах, а поразка в статусі. І займається вона боротьбою за статус, яка у блатному світі називається битвою за масть. От і весь сенс її громадської діяльності — і тепер, і раніше. Останні надії були втрачені з поверненням Путіна в президенти. Тоді і стався сплеск активності. А зараз що ж...
Люди у владі та поряд з нею, нувориші та неократи після подолання певного бар’єру перестають помічати біомасу, яка вовтузиться в країні. І тому неможливо зрозуміти тих, хто підглядає за ними, хто витрачає час і сили на викриття і обурення. Вони ж просто хочуть звернути на себе увагу тих, кого ганьбили. Все за Гоголем:
«Я прошу вас покірно, як поїдете до Петербургу, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що ось, ваша ясновельможносте, живе у такому-то місті Петро Іванович Бобчинський. Так і скажіть: живе Петро Іванович Бобчинський.»
Вони самі усвідомлюють себе біомасою. І все це їхнє заплямування — лише визнання і підтвердження цього статусу. Під час болотно-білострічкової активності я сказав, що прогресивна громадськість намагається розкидати незібрані камені. І вона вважає, що ар’єргардні бої — це наступ. Тоді влада пішла на придушення активності, тому що та була пов’язана з виборами і породжувала питання про легітимність правління нинішньої еліти. На тлі цього на диво поблажливим здалося ставлення до учасників антивоєнних акцій і до демонстрації пам’яті Бориса Нємцова. Здавалося б, центральна тема, я сам тільки-но говорив про її надзвичайне значення.
Центральна, так. Але ті акції ніяк не були пов’язані з жодним владним угрупуванням і не ставили під сумнів право володарювання тих, хто володарює. Тому і були всього лише вовтузінням біомаси. Навіщо ж повторювати звірства минулих років — все одно мітингувальники вранці розійдуться по своїх офісах. Отже, нехай собі.
А Павленський — взагалі подарунок. Тепер прогресивна громадськість зовсім відмовиться від протестної активності. Ось же він — герой, що відбуває за всіх. А всі робитимуть свої малі справи. Вони у наш час прості та благородні: раби просвітлюють рабів у межах, визначених рабовласниками. Великою справою була б освіта рабовласників. Не всіх допущено, але всі хочуть.
Картина сумна, але яка є. Та сама по собі вона не настільки вже й сумна. Зовсім безпросвітною її робить інше — небажання називати речі своїми іменами, бачити очевидне. Наприклад, те, що нинішня російська експансія, зокрема в Сирії, — непорівнянна зі вторгненням до Афганістану, якому протистояли і юдо-християнський і ісламський світ. Зараз ні про солідарність, ні про опір не йдеться — весь світ не знає, як догодити кремлю, який і сам не чекав такої вседозволеності. І це лише один приклад.
Якщо поборники цивілізованого розвитку України і Росії й надалі відмовлятимуться від визнання своєї поразки, вони зроблять її наслідки безповоротними. Світ змінюється не в кращий бік. Розуміння цих змін украй неприємне, але необхідне. Інакше залишишся маріонеткою в кремлівському ляльковому театрі.
Дмитро ШУШАРІН — історик, публіцист; Москва
