У вугільному димку — легкий металевий присмак СО2 і аромат дитинства й відряджень. У будь-якому разі, для мого покоління, що подорожувало потягами, де не вип’єш чаю без вугілля. З чорними каменями, що горять, у нас тривалий зв’язок. Донедавна кожен ранок починав з розтоплення котла, як, утім, і багато моїх друзів і родичі в країнах з вугільними басейнами. Отже, про тверді вуглеводні накопичилися побутові й навіть економічні знання. А останніми роками — безліч споживчої злості. Щойно наставав опалювальний сезон, доводилося дуже дорого купувати «кота в мішку» й мучитися з ним усю зиму. Не всяке наше вугілля здатне горіти, це розумієш лише з коцюбою в руках. От і зараз перебої з електрикою — відгомони все тієї ж давньої проблеми чорного, мов антрацит, «кота» в українському енергетичному мішку, а не одного Путіна, що спокусив і кинув Донбас.
У всі часи ціна на вугілля у нас кусалася. Точніше, свідомо завищувалася в зіставленні з іншими країнами, де продукція місцевих шахт зусиллями різних центрів співвідносилася з рівнем життя та платіжними можливостями населення. Наприклад, у грудні цього року ціна тонни вугілля для населення в Польщі становить 170 доларів, у Чехії та Китаї — 150, в Англії 120 фунтів, в США — 60 доларів, а в ПАР — 67 доларів, в Україні — 200. Тобто за рівнем життя ми, нібито, щонайближче до Англії й далі всіх від середньої світової ціни. І ще це означає, що розповіді наших паливних міністрів і добувних бізнесменів про прив’язку всіх вуглеводнів до газу залежно від калорійності — всього лише розповіді. Тому що в тонні вугілля калорій більше, ніж у 1000 кубометрів газу. Чому ж вугільні калорії скрізь, окрім України, дешевше за газові? Чи не тому, що енергетичний ринок працює у нас інакше? Точніше, не працює, як у інших.
Статистика свідчить: ми щороку субсидували вугільну галузь у колосальних розмірах — 10—12 млрд грн. Трохи більше витрачали на армію. Але зараз армія у нас є, а вугілля немає, хоча 20 років паливно-енергетичні начальники твердили про надвиробництво багатств з наших надр і відсутність ринків збуту на них. І ось, як то кажуть, немає злого, щоб на добре не вийшло. Половина (як пишуть ЗМІ) шахт закрилася на період воєнних дій, а ті, що залишилися, отримали, нарешті, весь український ринок. Але вже у вересні бос профспілки гірників України Михайло Волинець повідомив, мовляв, вугілля не буде, тому що війна. Зате треба... Цитую за першоджерелом: «За оцінками експертів, витрати України на імпорт енергетичного вугілля для теплоелектростанцій (ТЕС) і теплоелектроцентралей (ТЕЦ) до кінця поточного року можуть становити 450—700 млн доларів у разі відсутності його постачань з Донбасу. При цьому середня ціна імпортованого вугілля до України становитиме 85—95 дол./т».
Не сперечатимусь із твердженням професіоналів, але й не відмовлюся від власних роздумів. Точніше питань. Чому ціна, зазначена по профспілковій лінії, майже вдвічі перевищує ринкову в тих регіонах, звідки збираємося возити? І чому не міністри озвучують економічні перспективи, а люди з незалежних організацій? Чи не тому, що вже у вересні був складений план компенсації ліквідованих дотацій? Запам’ятаємо ці питання.
Близько 80% усього вугілля, що добувається в світі, йде на генерування електроенергії й плавлення металу, тому ціни калорій і кіловат складаються в процесі різнопланових домовленостей між бізнесом, державою й людьми, не рахуючи попиту. Держава підтримує соціальне становище шахтарів, вуглевидобувні компанії враховують це в ціноутворенні, енергетичні — отримують гарантії постачань. У британському Уельсі, наприклад, лише одна шахта рентабельна, решта працюють з дотаціями. Тому житель Уельсу на свою середньостатистичну річну зарплату (32 000 фунтів) може купити 300 тонн вугілля, чех лише 144 тонни, ледве менше поляка, а українець — всього лише 12. І це ще не вся арифметика, що підтверджує перекоси в справі обігріву й освітлення народу та країни. Адже ніхто в Україні ніколи не ставив питання, чому через величезні дотації приватного вуглевидобувного бізнесу не можна стимулювати зміни в суспільному житті цілих регіонів?
Усе Задністров’я Одеської області не газифіковане. Це видно з диму, що тягнеться з труб узимку, і з вирубаних посадок довкола сіл. Проблемами обігріву люди й влада псують собі життя з листопада до квітня кожного року. Використовується все, як за дідівських часів: від висушеного гною, кукурудзяних качанів та обрізків виноградної лози до вугілля, яке тут не в пошані. Надто дороге паливо. Навіть тоді, коли газ коштував 350 грн за 1000 кубометрів, тонна вугілля в цьому регіоні продавалася за 1200. Якщо додати до цієї цифри вартість машини дров і транспортні витрати, то вийде ще мінімум півтори тисячі. Для середнього сільського будинку, якщо він з водяним опалюванням, треба не менше трьох тонн. За теперішніх часів сума взагалі величезна. Та ще викласти її треба наперед і повністю, на відміну від газу, який оплачуєш за фактом споживання й щомісячно. Звісно, все населення відвернулося від вітчизняного твердого тепла на користь мінливого московського газу. І в Задністров’ї теж мріють «підсісти на трубу».
Якби наша держава хоч трохи думала про те, що декларує, вона б за дотації вугільної галузі вимагала вугільні постачання, як в Англії. Не просто тонни пилу або глиб розміром завбільшки з пам’ятник, а чітко вивірені за вмістом СО2 і ступенем згорання партії палива. У тому ж Уельсі п’ять видів вугілля для відкритого й закритого вогню, різної тепловіддачі й різної величини, від «горішка» антрациту до вугільних брикетів, що згорають ущент. І хоча у нас теж дещо є з цього списку, ціна вбиває інтерес. Вугільне опалювання будинку у Британії залишається найдешевшим з усіх інших видів опалювання. У нас — найдорожчим. Причому це сталося задовго до війни на Донбасі. Якби ситуація була іншою, люди вже давно б поставили собі сучасні котли й не мріяли про газ, як про благодать. В Україні з’явився б значний за обсягами ринок брикетів, бездимного вугілля, виготовлення й продаж твердопаливних котлів нового покоління.
Сьогодні в світі надвиробництво вугілля. Найбільше його добувають у США. Тому американці запустили проекти станцій «Трансгаз», які 7500 тонн вугілля перетворюють на 1 млрд галонів, або 3 млрд 700 млн літрів бензину. Раніше здавалося, що такий проект надто дорогий для України — аж 3 млрд доларів. Але за 20 років держава «влила» у вугільну галузь понад 15 млрд. Для чого? Щоб зібрати ще півмільярда для поїздки в ПАР по вугілля? Щоб кільком людям з рильцем у чорному пилі «розписати» жирний прибуток? Для чого взагалі знадобився цей кам’яновугільний голодомор посеред світового достатку? Хотілося б побачити влаштовувачів.
Р.S. При підготовці статті я користувався інформацією Всесвітньої асоціації вугілля (WCA).
Там є цікаві відомості про всі країни з профільними галузями. Немає лише України. Ще один штрих до портрета галузі, що розчинилася в тіні, як чорне на чорному.
