Радник секретаря Ради Національної безпеки й оборони України з реінтеграції Донбасу Сергій Сивохо в ефірі телеканала «112 Україна» заявив, що церква може допомогти в урегулюванні на сході країни. «Церковь, естественно, как социальный институт, который присутствует по всем сторонам конфликта, имеет свой голос и всегда была помощницей и отличалась благотворительностью, миротворчеством. К примеру, Святогорский монастырь в самые тяжелые времена принимал тысячи беженцев. Церковь может выступить посредником».
Лунає гарно, майже по-європейському. От тільки питання: яка саме церква присутня по обидва боки лінії фронту, чи говорить вона своїм голосом чи ретранслює чужий, кому вона завжди була помічницею і в чому полягала її миротворчість. Варто поставити ці питання не абстрактно, а конкретно, — й ми отримаємо дуже цікаві відповіді.
Єдина церква, яка діє по обидва боки лінії фронту — це т.зв. УПЦ, яка є не більше, ніж філією Російської православної церкви, створеною свого часу Сталіним для закріплення своєї диктатури. Верхівка РПЦ брала активну участь у злочинах радянського тоталітаризму, зокрема, в ліквідації УГКЦ і греко-католицької церкви на Закарпатті, привласнивши їхнє майно. А разом із тим РПЦ відзначилася винятковим навіть для СРСР «лизанням дупи» товаришу Сталіну. Ось фрагменти виголошеної патріархом Московський і всія Русі Алексієм (Симанський) 21 грудня 1949 року промови на честь 70-річчя «вождя народів»: «Сегодня наша Страна празднует день рождения и семидесятилетие своего Вождя, Иосифа Виссарионовича Сталина. Со всех концов мира несутся к нему выражения любви, приветствия, благожелания, признание его великих заслуг пред Родиной, пред всем тем нравственно-высоким, что составляет идеал стремлений человечества... Всякий, кто лично знаком с нашим Вождём, поражается обаянием его личности; он покоряет собеседника своим внимательным отношением ко всякому делу; ласковостью; своей необыкновенной осведомленностью во всяком деле; силой и мудростью слова; быстрым и благоприятным решением каждого представляемого ему дела и вопроса. Мы, церковные люди, должны благодарить его особенно за его участливое отношение к нашим церковным нуждам; всякий церковный вопрос, соприкасающийся с гражданскими сферами, он разрешает в благоприятном для Церкви смысле. Святая Церковь наша имеет в нем верного защитника... Да даст ему Господь много лет в здравии и благоденствии стоять у кормила правления родной Страной, и да процветает Страна наша под его мудрым водительством многая и многая лета на радость и счастье ее народов».
Покаялася РПЦ за своє холуйство? Попросила пробачення в греко-католиків? Поставила на перше місце справді духовне служіння? Анітрохи. Є, звісно, серед священиків РПЦ ідейні противники радянського тоталітаризму, але офіційна позиція цієї церкви 2015 року окреслена патріархом Кирилом: «Успехи того или иного государственного руководителя, который стоял у истоков возрождения и модернизации страны, нельзя подвергать сомнению, даже если этот руководитель отличился злодействами. Там, где проявлялись воля, сила, интеллект, политическая решимость, — мы говорим: «да, несомненные успехи»... А ще патріарх РПЦ виступив із закликом «помнить, уважать и не подвергать сомнению успехи руководства СССР в 1920—1930-е годы». Саме ті роки, коли було знищено не менше ніж 300 тисяч священиків і монахів, не кажучи вже про мільйони й мільйони православних мирян...
Ну, а в новітні часи РПЦ в особі «УПЦ» виступала вірною помічницею російських окупантів. Кримська журналістка Олена Юрченко, змушена виїхати до материкової України, засвідчила: «Церковь Московского патриархата стала местом, где ночевали первые российские военные, прибывшие в 2014 году захватывать Крым. Это было задолго до так называемого мартовского референдума, задолго до того, как российская бронетехника двинулась из России через переправу, и задолго до того, как солдаты на машинах с номерами российских военных регионов стали блокировать части ВСУ в Крыму. 28 февраля 2014 года в храме Московского патриархата в Комсомольском парке Керчи российские оккупанты ели, спали и готовились захватывать мой город». А невдовзі на Донбасі священики «УПЦ» зайнялись освяченням прапорів і благословенням місцевих бойовиків — і не лише цим. Колишній «міністр оборони «ДНР», полковник ФСБ Ігор Гіркін (Стрєлков) в ефірі YouTube-канала «Независимая студия» 11 жовтня 2018 року заявив: «Вся моя личная охрана состояла из духовных сыновей, монахов, иеромонахов Святогорской лавры. Полностью. До последнего человека. Она была не очень большая, но тем не менее, это было. У нас одним из подразделений в «славянской бригаде» командовал послушник Святогорской лавры. Причем послушник, занимавший достаточно серьезное положение в Лавре, но хозяйственное». Може, знаний терорист з якихось причин навмисно дискредитує РПЦ і підіграє українським націоналістам? У цьому є великі сумніви. Тим паче що роль священиків і ченців «УПЦ» на Донбасі, як пахолків російських окупантів, описана десятками свідків.
Отже, можемо підбити підсумок: ані ПЦУ, ані УГКЦ, ані протестантські церкви не діють вільно по обидва боки лінії фронту, вільно діє лише «УПЦ» московського патріархату (ставлю в лапки абревіатуру «УПЦ», оскільки після відходу у Вічність митрополита Володимира (Сабодана) та переходу кількох сотень парафій до ПЦУ та церква лише номінально може зватися «українською»). А «миротворчість» філії РПЦ в Україні може знайти вияв лише в творенні нових вогнищ «русского мира» і ствердженні «Новоросії». І сприянню насильницькому від’єднанню від України нових територій.
