Серйозні західні історики, філософи, політичні аналітики наполегливо рекомендують українцям публічно не порушувати питання про демонтаж чи розпад Росі сякої Федерації. Мовляв, це демонструватиме перед росіянами правоту Путіна – він, мовляв, веде оборонну війну з метою збереження своєї держави проти США і їхніх союзників, інструментом яких є Україна. Разом із тим дискурс такого ґатунку негативно вплине на західну суспільну думку, бо демонструватиме негативне ставлення до суверенітету і цілісності Росії.
На перший погляд, зауваження слушне. Проте… Хіба ще з радянських часів не бушував серед росіян (найбільше серед народів СРСР!) психоз «обложеної фортеці»? Хіба цей психоз зник із розпадом Союзу? Хіба його в поєднанні з відвертим імперським шовінізмом не почав із перших днів свого президентства повертати Путін (чого варте тільки відновлення радянського гімну, «в дівоцтві» - створену у 1937 році «пісні про партію більшовиків»)? Хіба Кремль і Луб’янка не контролюють не лише інформпростір, а і вміст черепних коробок більшості росіян? Хіба не переконана та сама більшість у правдивості найнеймовірніших нісенітницях щодо «агресивних дій Заходу»? І хіба не вірила російська радянська людина (знов-таки, найбільше серед представників усіх народів СРСР), що у 1939 році маленька агресивна Фінляндія напала на миролюбний Союз? Ба більше – і зараз багато хто в РФ вірить у цю нісенітницю, а разом із тим не знає, що і в червні 1941 року не Фінляндія напала на СРСР, а останній без оголошення війни ударив по містах і портах сусідньої країни… Тож із будь-якого боку обговорення українцями необхідності та способів деконструкції РФ як агресивної колоніальної імперії не надто додасть «балів, очок, секунд» Путіну, а от налякати частину росіян і спонукати їх до дій задля усунення В.В.П. може.
Існують й об’єктивні чинники іншого ґатунку, які унеможливлюють відмову від обговорення деконструкції нинішньої РФ. Передусім ідеться про Крим (АРК і Севастополь), окуповані Росією й анексовані нею у 2014 році. Переважна більшість росіян сприймає Кримський півострів як «исконно русские земли», складову Російської Федерації. Майже весь світ не визнає анексію, але в законах РФ Крим фігурує як складова держави, рівнозначна іншим. Тобто навіть розмови про повернення Криму Україні змушують казитися як верхівку Росії, так і «колективного Путіна», який, нагадаю, становить більшість населення імперії. То що, мовчати про це? Крім того, і на Заході вистачає «корисних ідіотів» і політиканської наволочі, хто вважає, що Україна мала би поступитися Кримом «в ім’я миру». Та це ще не все. У найближчі дні у чотирьох областях України – Луганській, Донецькій, Запорізькій і Херсонській – окупанти проведуть «референдуми» про чи то «приєднання», чи то «возз’єднання» цих областей – «історичної Новоросії» - з РФ. Жодної міжнародно-правової сили ці референдуми не матимуть хоча би в силу того, що переважна більшість жителів цих областей є біженцями і в голосуванні не візьме участь (не кажучи вже про атмосферу страхітливого терору, що панує в цих регіонах), але з погляду влади РФ і «колективного Путіна» це буде «вільне волевиявлення народу Новоросії». Ба більше: Москва вже заявила, що «приєднаними до РФ» вважатимуться усі ці чотири області в адміністративних кордонах, попри те, що жодна з них не перебуває під повним контролем РФ (включно з обласним центром Запоріжжям, який рашисти останнім часом цілеспрямовано знищують ракетами). І це ще не все: окуповані Снігурівка й Олександрівка на Миколаївщині вже «приєднані» до Херсонської області, отож вони теж стануть Росією. Включити до складу своєї імперії росіяни збираються і захоплену ними Запорізьку АЕС із містом Енергодар, і Каховську ГЕС… Ну, а після «референдуму» вони, ясна річ, вимагатимуть, щоб «українські загарбники» негайно відійшли з «російської території», а інакше застосують ядерну зброю за «напад на Росію»… Невже ж українці мають не обговорювати методи і шляхи деконструкції РФ, яка вже практично оголосила ще чотири українських регіони своїми складовими? Адже в очах і російської влади, і багатьох пересічних росіян ітиметься про прагнення «розчленувати матінку-Росію», забрати в неї «споконвічні землі»!
Утім, можуть зауважити: добре, але ж на Заході розмови про демонтаж Росії (суверенної держави!) завжди викликатимуть негативну реакцію! Так, викликатимуть – якщо Захід настільки безпорадний, що забув власну історію, тоді як варто пам’ятати, що було вчинено з ідейною попередницею Росії – агресивною тоталітарною Німеччиною. Вона також здійснювала загарбання, одне за одним, натомість у 1945 році був здійснений масштабний демонтаж цієї імперії. Франція повернула собі Ельзас-Лотарингію, Бельгія – Ейпен-Мальмеді, відновилася незалежність Люксембургу й Австрії, «протекторат Богемія унд Моравія» знову став Чехією, повернувши собі Судетські землі, Данія теж повернула до свого складу анексовані території, ну, а Польщі дісталися чималі території по Одер і Нейсе (вони ж Одра та Ніса)… Крім того, Саар був виокремлений як особлива одиниця. Троє західних союзників – Сполучені Штати, Велика Британія та Франція – поділили захід Німеччини на зони окупації. І тільки після того, як у цих зонах в основному були проведені денацифікація та демілітаризація, як ствердилися демократичні партії та нові економічні структури, як більшість німців оговталася від імперського чаду, почалася відбудова державних структур – під суворим контролем союзників (я веду мову, ясна річ, про Західну Німеччину, Східна – то особлива тема). При цьому окупаційні війська двох держав – США та Британії – залишилися там і в певний момент, після приєднання ФРН у 1955 році до НАТО, перетворилися на союзні війська. Саар же достатньо тривалий час перебував під французьким протекторатом, і тільки в 1957 році, після референдуму, приєднався до ФРН як одна з її земель. Причому є підстави вважати, що якби ФРН не досягнула радикальної денацифікації (і не менш радикально не заборонила би компартію), якби не сталося знане «німецьке економічне диво», то Саар вирішив би перетворитися на незалежну державу на кшталт Люксембургу. Взяв же він участь в Олімпіадах як така держава…
Іншими словами, демонтаж і поділ на частини тоталітарної агресивної імперії – справа глибоко правильна й історично прогресивна. Зауважу принагідно, що дискусії стосовно демонтажу Третього Рейху велися і до 1945 року, причому публічно. Ну, а як далі підуть справи у демонтованої імперії – це вже справа її населення та політичних лідерів. Чи зуміє населення під контролем опікунів перетворитися на повноцінних громадян, позбутися агресивно-імперіалістичних настроїв, каналізувати свою енергію в соціально-економічну сферу, відмовитися від ідей реваншу – чудово. Ну, а якщо ні…
А на завершення зазначу, що розмову про перспективи розпаду Росії, сценарії такого розпаду і методи приборкання російського імперіалізму розпочали у новітні часи, мабуть, не в Україні. «Видимо, нас ждет один из двух (неравновероятных!) вариантов. Либо в правящей элите возобладает понимание того, что единственный верный путь России – демократия, свободная экономика, Европа. Тогда – очередная перестройка и ветры перемен. Либо все пойдет, как идет, – тогда стагнация, превращение в страну Третьего мира (с ядерными ракетами наперевес), Азиопа, развал страны и какой-нибудь «сирийский вариант», включая ввод международных полицейских сил». Це написав у квітні 2012 року, за півроку до своєї смерті, визначний російський письменник Борис Стругацький. І більш вірогідним варіантом він при цьому вважав саме другий… Хоча хтось може зауважити – чого ви хочете, це не випадково, бо ж його мати була українкою з селища (тепер місто) Середина-Буда на Чернігівщині…
Сергій Грабовський
