Попри всі зміни на українській політичній арені, для більшості владних політичних сил, а тим паче для нинішньої так званої опозиції всі ці люди — щось на кшталт неминучого лиха, яке слід мінімізувати — шляхом залякування, блокування діяльності, витіснення з країни, а часом навіть з використанням «методів фізичного впливу». Найхитріші політики, втім, вважають, що ці люди є чимось на кшталт суспільних ліків: гірких, але вкрай потрібних у критичних ситуаціях, і тому час від часу надають їм якісь трибуни, спілкуються з ними, а потім, коли найхитрішим ввижається, наче ситуація нормалізувалася, наче все в порядку, безцеремонно відсовують назад, до їхнього гетто. Ну а геніальні політики... Втім, в Україні такі, здається, у нинішньому парламенті й уряді відсутні, а отже, ніхто з тих, хто має владу чи на неї претендує, не вважає за честь для себе особисту дружбу із такими людьми. Бо ці люди не мають великих статків і не живуть у маєтках з критими плавальними басейнами і сотнями гектарів саду; а водночас вони не є ані маргіналами, ані ліками, це — суспільні лікарі-діагности, і соціальне здоров’я не в останню чергу залежить від того, чи посідають вони в тій чи тій країні гідне своєї місії та кваліфікації місце.
Йдеться про публічних інтелектуалів.
Хто вони такі, якими є їхні питомі ознаки? На загал, «публічні інтелектуали — це люди розумової праці, які мають певне публічне ім’я й авторитет і мають достатню відвагу та компетентність висловлюватися публічно з найрізноманітніших суспільно важливих питань. У цьому сенсі вони є певною суспільною інституцією — інституцією громадянського суспільства, яка: а) дає в популярній формі фахову оцінку проблем та шляхів їхнього вирішення; б) встановлює певну ієрархію цих проблем, структуризує їх у суспільній свідомості; і в) задає суспільству не лише інтелектуальні, а й певні моральні стандарти мислення та поведінки».
Це визначення феномену публічних інтелектуалів кілька років тому дав один із тих, хто вочевидь претендує на місце в їхніх перших шерегах, коли йдеться про Україну, і хто, здається, сьогодні більш знаний на Заході, ніж на Батьківщині, — Микола Рябчук.
Необхідність наявності спільноти публічних інтелектуалів — це не чиясь забаганка. Новоєвропейська цивілізація зуміла істотно випередити всі інші цивілізаційні «материки» у розвитку саме тому, що оптимальним чином задіяла той колосальний ресурс, який становить розумність, раціональність. Згодом це у неї творчо перейняли деякі інші регіональні цивілізації, і не лише саму потребу включення раціональності як внутрішньої складової до всіх суспільно значущих сфер діяльності, а й спосіб інституціалізації такого раціо — в особі незалежних інтелектуалів та їхніх спільнот. «У всякій справі має бути задіяний не лише ресурс влади, багатства, сили, а й ресурс розумності, відповідного інтелектуального вишколу та професійної компетентності. Тільки коли цей ресурс стає повноправним учасником будь-якої справи, визначаючим її перебіг, сама справа стає цивілізованою. Причому розум тут слід розглядати не як індивідуальну здатність міркування, а як продукт інтелектуальної культури людства, яка уособлюється в постаті незалежного компетентного інтелектуала», — пише про це президент Українського філософського фонду й головний редактор часопису «Філософська думка» Сергій Пролеєв. Іншими словами, вільний інтелектуал — це рушійна сила цивілізації, починаючи з переходу від Середньовіччя до Нових часів.
Як зазначають експерти, на цьому тлі розвиток інтелектуальної праці та головного її безпосереднього втілення — науки — мають бути максимально дистанційовані від поточних політичних забаганок та безпосереднього державного контролю. Це виглядає начебто парадоксально, але ефективний розвиток національної держави як модерного явища можливий тільки тоді, коли ця держава дозволяє й заохочує вільний інтелектуальний пошук, який сам визначає свої завдання, незалежно від чиновників та бізнесменів. А на додачу ще й стимулюється розгортання організованої «нежорстким» способом комунікативної єдності, науково-інтелектуальної спільноти, також максимально убезпеченої від чиновництва.
Отже, постає питання, яким чином здійснюється вплив суспільно значущого раціо, уособленого в діяльності інтелектуалів, на життя всього суспільства. Одним із найважливіших інститутів здійснення такого впливу завжди був і є сьогодні університет, автономія якого в європейській традиції прямо пов’язана із автономією вільного розуму від поточних соціальних та політичних приписів. Як зазначає академік Мирослав Попович — також один із тих, хто законно входить до числа провідних українських інтелектуалів, — «є у нас вищі учбові заклади, в яких професура займає провідне місце, але в нас немає такої традиції, яка була властива університетським містам Європи. Коли університет був центром і залишається центром інтелектуального, в тому числі, взагалі духовного життя. В університет йшли після закінчення своєї кар’єри де-небудь на державному поприщі, часто навіть генерали і банкіри, але це вже було зміною заняття, і вони часто запрошують і нині чинних політичних діячів, і це для політика честь, що його запросили в університет». Утім, за великим рахунком, в Україні відсутні й університети як такі — адже ані їхня структура, ані їхній статус, ані їхнє фінансування не відповідають тим нормам, які сьогодні існують по всьому світу.
Не менш важливою є інша сфера інституційної публічності інтелектуальної діяльності — мас-медіа. З моменту появи друкованих часописів з’являються видання, що стають майданчиками для шліфування надбань вільного розуму, для апробації ідей, які набагато випереджають свій час та для популяризації того, розуміння чого потребує масова аудиторія. Класичним взірцем останнього варіанту використання ЗМІ стала публікація 85 статей під загальною назвою «Нотатки федераліста» (The Federalist Papers) на підтримку ратифікації Конституції США, які виходили друком із жовтня 1787 по серпень 1788 року в нью-йоркських газетах The Independent Journal та The New York Packet. Авторами цих текстів були визначні інтелектуали та політичні діячі доби першої Війни за незалежність США Олександер Гамільтон, Джеймс Медисон та Джон Джей. Що ж до України, то, скажімо, інструментом, за допомогою якого тодішні провідні інтелектуали довели до освіченого суспільства ідеї української національної окремішності та необхідності державної автономії, стала напередодні Визвольної революції газета «Рада» (1906—1914 роки). А для поляків у повоєнний час виданням, яке докорінним чином змінило настанови інтелектуальної і політичної спільноти — як еміграційної, так і в самій країні, фактично заклавши основи новітньої Речі Посполитої — став часопис Кultura (виходив з 1947 по 2000 рік спочатку в Римі, а потім в Парижі), засновником, незмінним головним редактором та одним з авторів якого був Єжи Ґедройць. Для України 1960 -1980 і деякий час у 1990-х подібну роль, хоча й з меншим через обставини впливом, відігравав журнал «Сучасність», головними редакторами якого були такі знані інтелектуали, як Іван Кошелівець, Богдан Кравців, Юрій Шевельов, Тарас Гунчак, Іван Дзюба...
Ясна річ, часи змінюються, тому в останні десятиліття друковані ЗМІ частково поступилися своєю роллю майданчиків інтелектуального пошуку та популяризації суспільно значущих ідей електронним мас-медіа — радіо, телебаченню й особливо Інтернету. Але від того їхня місія не зникла.
Нарешті, третя найважливіша інституційна форма впливу інтелектуалів на життя суспільства — це їхня консультативна участь у найрізноманітніших проектах — від виробничих до політичних. Ця форма, можливо, менш публічна, ніж дві попередні, але тут ідеться про безпосередній вплив на конкретні суспільні середовища та конкретні процеси. Звичайно, в останньому випадку виникає небезпека втрати самостійності думки, її сервілізму, зведення до ролі обслуговування чиїхось поточних потреб в обмін на певні матеріальні статки. Але серйозні політики такого класу, як Черчілль, де Голль, Рузвельт, Тетчер чи Рейган, вміли цінувати незалежну думку публічних інтелектуалів, а не підлабузництво інтелектуалоподібної високооплачуваної обслуги. На жаль, не лише в Україні, а й у сучасному світі взагалі політиків такого класу поки що не видно...
Зрозуміло, що суспільно-історичні процеси трансформували впродовж останніх десятиліть форми та способи діяльності публічних інтелектуалів. Від писання ядучих памфлетів та проникливих есеїв вони здебільшого перейшли до не менш ядучих виступів у радійних та телевізійних шоу, до ведення блогів в Інтернеті, до зйомок у різноманітних науково-пізнавальних програмах тощо. Та попри ці зміни, сам феномен незалежних публічних інтелектуалів залишився вагомим чинником розвитку сучасної цивілізації, і коли цими інтелектуалами намагаються нехтувати, то ті чи ті суспільства та країни наражаються на дуже серйозні небезпеки.
А тепер від загальних міркувань перейдімо безпосередньо до вітчизняної практики. Чи треба зайвий раз доводити, що на українських теренах з публічними інтелектуалами ситуація зовсім не така, якою мала би бути, якби слова що минулих, що нинішніх можновладців про «європейський вектор розвитку» були чимось більшим, ніж просто слова?
Утім, краще я знову надам слово компетентним експертам, здатним на основі власного досвіду порівняти український і світовий публічні інтелектуальні дискурси. «Сам феномен «публічних інтелектуалів» передбачає не лише інтелектуальність, а й публічність, тобто великою мірою є явищем мас-медійним, насамперед телевізійним, бо ж засяг і вплив телебачення є на порядок потужнішими, ніж усіх інших засобів інформації... Українським публічним інтелектуалам не бракує «інтелектуальності» — під цим оглядом вони нічим не поступаються своїм російським чи польським чи іншим колеґам... Але їм бракує публічності, бо ж їхній (та й, узагалі, всякий український — саме тому, що український) дискурс просто фізично не проникає до більшої частини суспільства, — почасти через відзначену вище упередженість медій, а почасти і через упередженість сформованого цими медіями суспільства», — відзначав уже згаданий Микола Рябчук, який провів на Заході за останні чверть століття, мабуть, не менше часу, ніж в Україні.
«У теперішній Україні режимові вдалося значною мірою марґіналізувати публічних інтелектуалів, витіснити їх майже повністю за межі суспільного мейнстріму, замінивши своїми «виконавцями» в іпостасі всіляких «експертів», «політологів» тощо», — так описав практику часів Януковича письменник Юрій Андрухович. Чи відбулися істотні зміни з того часу, і які?
«В українській ситуації ми бачимо саме цю картину, коли розум є заручником і запопадливим слугою інших, справді потужних соціальних сил — держави, грошей, культурних стереотипів, насильства. У цьому полягає глибока відмінність українського суспільства від західної цивілізації, і навряд чи така «самобутність» може тішити», — це знову оцінка Сергія Пролеєва, теж висловлена ще за правління Януковича. Як колега по Інституту філософії НАНУ, можу засвідчити, що ця оцінка трансформувалася ненабагато; і якщо запит з боку частини суспільства на незалежний розум з’явився, і часом інтелектуалам навіть вдається впливати на владні рішення, то, на думку Пролеєва, запиту з боку «верхніх щаблів» соціуму досі немає.
Утім, не всі налаштовані так стоїчно-скептично. «Євромайдан, крім усього іншого, можна сприймати також як фактично першу спробу формування цілісного прошарку української інтелектуальної еліти. Не тому, що ці люди з’явилися щойно. А тому, що вони отримали унікальну нагоду побачити, скільки їх є, — зазначає літературний критик Євгенія Нестерович. — Найважливіше зараз — не відступати, а якнайглибше «влазити» у політичне життя країни, долаючи огиду, і продовжувати будувати цей альтернативний образ адекватної європейської України. Це не значить, що усі мусять обіймати адміністративні посади чи дістати місце у радах різного рівня. Це значить — тримати пильну суспільну увагу на усіх політичних процесах... Писати про це, знімати, малювати, фотографувати, ставити вистави, говорити зі студентами, колегами, читачами. Транслювати у світ у форматі доступних, яскравих, влучних образів і смислів... Розливати теплий океан інтелектуалів на усі сфери життя країни».
Ясна річ, усе це виявиться нелегкою справою, бо ж інтелект — це завжди загроза для влади нікчем, під якими би прапорами останні не виступали. Але це потрібно робити зараз, попри надто незначні зрушення у ставленні влади й основної маси політиків до інтелектуалів. Бо ж інакше суспільно-політичні процеси підуть відповідно до зовсім іншої логіки. Ще 2010 року письменник Сергій Жадан майже пророче зазначив: «В Україні... всі соціально-політичні зрушення так чи інакше починались із виступів студентів та інтелектуалів... Потрібно просто переступити через власні упередження та марнославство, і вийти на вулицю. Так чи інакше, все найважливіше ближчим часом буде відбуватися не всередині «інтелектуальних кіл», а на вулицях та майданах».
Але чи варто доводити справу до цього?
