Наступної неділі в Угорщині відбудуться чергові парламентські вибори. Це буденне визначення «чергові» явно применшує їхнє значення – нинішні вибори мають шанс стати визначальними, на яких виборець Угорщини або підведе риску під безперервним 12-річним періодом правління путінського товариша В.Орбана, або ж обере для своєї країни нерадісну перспективу остаточного перетворення цієї центральноєвропейської держави у країну-ізгой за яким, невдовзі, неодмінно підуть політична ізоляція та економічна стагнація. Тож угорцям за ці дні, що залишилися, вартує стократ зважити, чи варто й надалі «прив’язувати» себе до раші тугим «вузлом Орбана».
У ці дні багато як українських, так і польських, чеських, словацьких дипломатів та аналітиків висловлюють жаль з приводу того, що угорці дуже погано вчать та майже зовсім не роблять висновків з власної історії, яка наочно демонструє: обираючи собі союзників, угорці свідомо стають на одні й ті ж граблі. Так було у Першій світовій – результатом якої став принизливий для них «Тріанон» і втрата чи не двох третин території, що досі ятрить душу кожного «правдивого» мадярського великодержавника. Заради справедливості слід зауважити, що тоді у них особливо й вибору не було – у формально дуалістичному Австро-Угорському монархічному режимі «першу скрипку» все ж грав Відень. Однак висловити з ним незгоду Будапешт навіть не намагався.
Наскільки нереальне, настільки нестримне прагнення повернути собі втрачені після «Тріанону» землі спонукали Угорщину у Другій світовій війні стати союзником нацистської Німеччини. Вояками угорці виявилися ніякими, проте жорстокими. Ніхто не забув їм ані розстрілів фактично беззбройних захисників Карпатської України та тортури полонених українців у березні 1939-го, ані майже сім тисяч живцем спалених цивільних жителів Корюківки на Чернігівщині у березні 1943 року. Водночас у реальних бойових діях проти радянської армії на берегах Дону Угорщина фактично майже повністю втратила свою військову еліту, а з нею – й оманливе сподівання на відродження Великої Угорщини. А згодом – і реальний державний суверенітет, перетворившись у післявоєнний час на безправний сателіт московського-комуністичної імперії. Відчайдушна проба ж вирватися з лабет кремля у 1956 році була жорстоко розчавлена на бруківці Будапешта танками радянського маршала Конєва. Проте згадувати ці сторінки власної історії угорці дуже не люблять – їхню свідомість захопили історичні міфи про військові звитяги часів вождя Арпада та князя Ференца Ракоці ІІ.
Розпад «імперії зла» у 90-их роках минулого століття спричинив фіаско комуністичного табору у Європі і дарував угорцям (як і чехам, словакам, полякам, румунам та іншим членам промосковського «соціалістичного табору») нову спробу утвердити справжню власну національну незалежність. Та ба – угорці знову наступили на ті ж самі граблі – стратегічним союзником, попри вступ у НАТО і ЄС, знову обрали собі чергове світове зло – путінську руслянлію. Свободу і демократичні європейські цінності виміняли на відносно дешеві газ, нафту та атомну енергетику від нацистів ХХІ століття. У підсумку – країна майже суцільно залежність від поставок російських енергоносіїв.
Старанно вибудована упродовж десятиліть політична та економічна залежність від московії особливо рельєфно проявилася у перший місяць війни України з ордою, коли заяви і дії очільників Угорщини обурили не тільки українців, а й увесь демократичний світ. Закономірним результатом такої політики стала токсичність нинішніх угорських політиків, з якими за історичний, створений ще у 1335 (!) році Вишеградський «стіл» не бажають нині сідати навіть найближчі сусіди по «V-4» – чехи, словаки і поляки. Більш віддалена перспектива вимальовується куди гіршою, бо навряд чи потужні інвестори зі світовим іменем захочуть бруднити себе стосунками з прибічником кривавого московита.
Наразі угорський виборець ще має шанс 3 квітня врятувати свою країну, котра позиціонує себе з традиціями європейської демократії, від поглинання мороком диктатури. Ситуація всередині країни, на щастя, є далекою від рашистської: у Будапешті політичні опоненти без особливої боязні називають В.Орбана «міні-путін»; поліція не тягне до буцегарні ні прихильників лідера опозиції Петера Маркі-Зая, ні учасників масштабних акцій у підтримку України; у телеефірах відкрито не закликають іти війною на сусідів-«нацистів»; у депресивних селах Затисся престарілі мадярки не записуються в «отряди Орбана». Однак крапля, яка десятиліттями капає в одне й те ж місце, здатна й камінь проточити. Не кажучи вже про мізки електорату.
Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород
