Відносна слабкість громадянського суспільства в Україні пов’язана з тим, що в країні існує аморальна більшість і моральна меншість, що їй протистоїть. Таку диспозицію підтвердили вибори 2019 року. Виявилось, що у нас лише трохи більше чверті населення готові брати на себе відповідальність за свою державу, не купуючись на порожні фантастичні обіцянки величезних життєвих благ, що впадуть на голови громадян з неба, бо ніхто не пояснював, хто заплатить за банкет, звідки все візьметься…
Коли говорять про державу, що не відбулася, мають на увазі саме відсутність потужного громадянського суспільства, тобто цієї моральної більшості. Але тут Україна перебуває в значно кращому становищі, ніж її сусіди – Росія і Білорусь, де відсоток свідомих громадян набагато нижчий. Від наявності моральної більшості залежать державотворчі можливості нації. Практична відсутність необхідної кількості громадян змушує покладати всі надії на диктатора-державотворця. В Російській Федерації населення продемонструвало нездатність творити демократичну державу. Тому державотворчі, але імперські функції тоталітарного штибу взяв на себе Володимир Путін. У Білорусі спершу авторитарну, а потім відверто тоталітарну державу-протекторат Москви збудував Лукашенко.
В Україні 73% виборців (44,5% від усіх громадян, що мали право голосу) поклали свою державотворчу відповідальність на «абсолютно білу пляму». Лукашенко, принаймні багато років керував радгоспом, а потім був депутатогм Верховної Ради. Путін пройшов школу КГБ і апаратної роботи в Пітерській мерії. А тут геть нічого… Виявилося, що в Україні існує суто олігархічне суспільство, де олігархи через телеканали (цілеспрямоване засмічення мізків) керують аморальною більшістю так, як їм хочеться. Чотири олігархи, зібравшись разом, можуть обрати Україні президента.
Аморальна більшість є глибоко патерналістською. Вона мріє про державу-няньку і президента-батька. Той державний батько має взяти на себе всю відповідальність за країну, автоматично звільнивши від такої аморальну більшість. Батько-президент має бути джерелом усіляких благ (низьких тарифів, високих пенсій і зарплат, невисоких податків на малий бізнес і таке інше) чи принаймні щедро обіцяти такі блага. Коли публіка, що становить цю більшість населення, бачить такого лідера, вона готова до щирого сприйняття найфантастичніших передвиборних проектів. Вона щаслива, що є той, на чиї плечі можна скинути власний персональний тягар відповідальності. Сам Зеленський чітко визначив свій ядерний електорат в одному новорічному «від осику», вживши фразу «яка різниця» стосовно фундаментальних для патріотичної частини нації понять.
Аморальна більшість не вважає неприпустимим влаштовувати соціальні експерименти, де легко грає долею країни, навіть коли йдеться про екстремальні обставини (зокрема, війну на території країни). Їй цікаво, що з того вийде… Справді, що вийде, коли обрати главою держави абсолютно непристосовану до цих функцій людину, але естрадно дуже симпатичну? Що вийде, якщо дати їй абсолютну владу, обираючи до парламенту депутатами кого завгодно аби вони належали до партії створеного телебаченням улюбленця мас? Це частина населення абсолютно не здатна на будь-які жертви в ім’я своєї країни, тому легко піддається принципово нездійсненим обіцянкам на кшталт «миру з Росією». Причому цей мир має прийти сам по собі без жодних зусиль з боку громадян, що здатні усвідомлювати лише перший крок на цьому шляху, не обтяжуючи себе розмислами про крок другий, третій і т.д., про те, що за всіма цими діями може стояти і чим загрожує закінчитися. Ці люди здатні жити і мислити виключно тут і тепер. На сьогодні моральна меншина в Україні нараховує приблизно 27% - найбільше 30% населення. Що можливо зробити, щоби збільшити цю кількість вдвічі? І чи можливо це в принципі? В суспільстві олігархату навряд чи, адже його потужні ЗМІ зметуть доволі швидко будь-які основи і перші спроби суспільно-відповідального мислення. Але, як здається, саме війна, що веде Росія проти України, гартує і консолідує суспільство, збільшуючи потроху його патріотичну частину всупереч негативним об’єктивним обставинам. Водночас «зелена влада» демонструє всю карикатурність української демократії, що існує поки що лише в формі олігархату. Майже всі інститути нібито демократичного устрою (суди, політичні партії, парламент, «четверта влада – преса» і т.д.) перебувають під контролем олігархів. Деякі західні мислителі вживають щодо України формулу «захоплена держава», тобто захоплена олігархією і змушена функціонувати виключно в її інтересах. Де вихід? Знаний політолог Валентин Бушанський написав, що перехід від олігархату до демократії як такої можливий тільки через диктатуру. Чи є інші варіанти?
