Конспірологи бувають ідеалістами. Наприклад, навіть ті, хто з найбільш конспірологічних позицій викривають владу, виявляють іноді по-дитячому чисту віру в її споконвічну теоретичну доброчесність. Наприклад, з приводу України інколи вони скрушно кажуть: як же в Кремлі не знайшлося жодної розумної людини, яка не розуміє, що росіяни втрачають своїх братів?
Або трохи більш цинічно: як же Росія не розуміє, що своїми діями безповоротно штовхає Україну до НАТО? І трохи саркастичне здивування: як же Москва в усьому вміє досягти зворотного результату?
Приблизно те ж саме деякі романтики говорять про те, що відбувається у вірменському Гюмрі: як же Росія не боїться втратити свого останнього друга, причому, зовсім не лише на Кавказі, як же вона знищує пояс дружелюбності, особливо там, де ще вчора спостерігалося братерство?
Сторонній людині така поведінка Кремля у Вірменії може і справді здатися щонайменше нелогічною. Вбивство, що вкидає в шок своєю потойбічною жорстокістю, настільки, що навіть найвідчайдушніші російські патріоти не наважилися узяти під захист солдата, який в усьому зізнався, — і метушливі, ніби інстинктивні і вкрай ризиковані з погляду прагматичного союзництва, реакції адміністративного плану. Здавалося б, чи час думати про мундир, плями на якому в цій історії вже не вивести, і тому краще взяти тихо паузу і дати про них всім забути? Віддати людину, якої навіть в Росії нікому начебто не жаль, хай судить її вірменський суд — чи можна виявити доказ широти державної російської душі більш виразним чином?
Але насправді, саме такий природний підхід і був би в даній ситуації абсолютно нелогічним. Російський державно-бюрократичний механізм діє абсолютно бездоганно, якщо, звичайно, виходити з кінцевої мети його функціонування. А вона аж ніяк не узгоджується із звичайною логікою, яка доводить ідеалістів до конспірології.
Немає у Кремля мети зберегти друзів у світі. Причому це навіть не снобістський англійський підхід, тому що союзники Кремлю в його моделі влади теж не потрібні. У Кремля не може бути коаліції, тому що основа дипломатії сьогодні, яка здійснюється, як і вся решта управління, в ручному режимі — це, як точно позначив цей процес Ходорковський, експорт корупції. І все.
І для режиму, який упорядкований саме такий чином, логічно саме це. Не потрібна дружня Україна. Потрібно, щоб на чолі її стояла людина, з якою можна все як треба порішати і перетерти. Це з політологічного погляду хотілося вважати, що СНД — це інструмент цивілізованого розлучення. Якщо він таким спочатку і був, то лише для того, щоб швидко перетворитися на інструмент взаємодопомоги еліт, у тому числі і в частині переконання підзвітних мас у тому, що ці елітні інтереси є державними і національними.
Ніщо так не зміцнює дружбу народів, як схеми спільного підприємництва їх лідерів. Причому в найширшому сенсі, у тому числі і політичному, тому що стабільність і незмінність — запорука правильного і безперебійного бізнесу еліт з усіх боків кордонів.
Вірменія, звичайно, останній союзник Росії. І у Вірменії в це свято вірять, і навіть прямі і зловісні символи ще довго не змінять домінуючого у Вірменії уявлення про те, що російський солдат — безкорисливий і вірний захисник. Так було вічно, і вічно буде, тому що світ складається, якщо не рахувати вірмен, лише з росіян і турок.
Тому Москва, кілька днів після того, що сталося, в розгубленості промовчавши, знайшла свій неповторний і точний пропагандистський контрхід. Що найстрашніше? Помаранчева революція. Майдан. У Вірменії жодним Майданом не пахне, це знають навіть у Кремлі, де щиро вірять у помаранчеві примари. Але він випереджає події, і говорить: обурення вірмен — «п’ята колона», антиросійські сили, яких нацьковує Захід і ще треба розібратися з сектою, яку під Читою очолює батько вбивці, — чи не Гілларі Клінтон, цій секті не чужа, керувала його рукою?
Невичерпний капітал політичного братерства Москви полягає в тому, що в ці майбутні виписки з історії хвороби сьогодні по всій одній шостій ще непогано вірять. Особливо у Вірменії, і це краща ілюстрація тези дружби народів. Зокрема, про російського солдата, що захищає Вірменію.
У Вірменії у владі теж стоять тямущі і договороспроможні люди. До ЄАЕС Вірменія пішла, анітрохи цього не приховуючи, через проблеми з безпекою. Немає у неї іншої системи, як заведено вважати, яка захищає від Азербайджану. Тільки хтось серйозно думає, що база, вільні звичаї на якій не приховують навіть найбільш вірнопіддані політпрацівники, битиметься проти Азербайджану, якому Росія продає новітню зброю і взагалі не виявляє щонайменшого наміру сваритися? Хіба що там раптом теж переможе який-небудь неправильний Майдан.
Ні, безпека тут абсолютно ні при чому. Вірменська влада скута з Росією куди більш міцним договором, ніж просте євразійське союзництво. Йдеться про владу, і у Вірменії це розуміють ті, хто бачить світ ширше, ніж через приціл на кордоні з тюркським світом. Не через острах за свою безпеку влада Вірменії навіть не оголосила траур — їй просто ніколи було подумати про те, про що не подумала Москва. Не через побоювання за Карабах офіційний Єреван всебічно підтримує легенду про зрадників Вірменії, що наважуються порочити вікову дружбу з Росією. Якщо Росія так кваліфікує елементарну вимогу громадян Вірменії до своєї влади виконувати власні закони, то вірменський чиновник повинен щось фантазувати своє, якщо справа у нього з російською владою спільна. Не через злиденність військового бюджету жодна серйозна політична сила у Вірменії не ризикне заперечити Росії. І не тому, що побоюється набути репутації в очах виборців тим, що порочить вікову дружбу. Просто будь-хто, хто бачить себе претендентом на владу і, відповідно, черговим бенефіціаром будь-якого політекономічного почину, розуміє, що без своєї групи підтримки в Москві, теж, зрозуміло, зацікавленою, йому не очолити навіть села, тому що вертикаль — вона і у Вірменії вертикаль.
Словом, дружба народів — справа вельми обмежених груп осіб серед цих народів, і в цьому плані Москва, звичайно, не ризикує нікого втратити. Немає на світі нічого непробивного, в Німеччині завжди знайдеться той, кому буде довірено бути Шредером, своя група знайдеться і в Грузії, і в Україні, головний російський експортний товар завжди буде в ціні, і правильно вмотивовані брати в системі влади, навіть найбільш небратської, неодмінно знайдуться.
І не страшне жодне НАТО. Найімовірніше, навпаки. Адже тут як з «п’ятою колоною» у Вірменії, що готує Майдан, якого немає, і ще дуже довго не буде. Що ближче НАТО до України, то міцніше рейтинг і братерство з останніми братами. Не те, що б зовсім вже — що гірше, то краще. Але чим не ідея для конспірологів. Можливо, небажанням НАТО бачити у своїх лавах Україну і Грузію, Кремль засмучується не менше, ніж самі українці і грузини?
Вадим ДУБНОВ, Москва, спеціально для «Дня»
