У ці дні в Україні найбільш обговорювана в масмедіа, в експертному середовищі та просто на вулицях тема — не коронавірус, а масові протести в Білорусі, власне, революційні події в цій країні. Це не випадково. Адже від того, в якому напрямі продовжить розвиток сусідня держава, багато в чому залежить й українська ситуація як сьогодні, так і в майбутньому. Теза ця, можливо, і банальна, але справедлива. Та й суто по-людськи має значення співчуття до жертв лукашенківського режиму та захоплення самозреченістю тих білорусів, які і словом, і ділом засвідчують прагнення до національної свободи. Втім, останні чинники стосуються не всіх громадян України. Наявні й ті, кому Лукашенко продовжує залишатися милим, а обурюються вони тим, що він, мовляв, недостатньо рішуче діє. Є такі серед політиків (не будемо тицяти пальцями, вони читачам «Дня», переконаний, відомі), є і серед плебсу (не побоюсь ужити цей термін щодо тих, для кого — як і в стародавні часи — свобода неважлива, а важливі лише хліб і видовища.
А разом із тим щирий захват мужністю протестувальників й антипатія до «в.о. президента» (як уже почали називати Лукашенка деякі медіа України) сполучаються в значної частини учасників публічного дискурсу з не менш щирим занепокоєнням — а чи не впаде Білорусь унаслідок революційних подій, ба більше, ймовірної зміни влади до ніг «кремлівських чекістів»? Чи не анексує, чи не окупує (під виглядом «допомоги законній владі») її Росія? І чи не постануть унаслідок цього російські війська на північному кордоні України? Доходить до того, що Лукашенка його українські ідейні вороги в ці дні називають ні більше ні менше як «гарантом незалежності Білорусі».
На все це можна було б відповісти, що революції — на відміну від переворотів — завжди містять елементи непередбачуваності, іноді вони взагалі стають таким собі «парадом несподіванок». Один український дипломат розповідав мені, що Лех Валенса вже після відходу від публічної політики вголос розмірковував у досить вузькому колі — мовляв, ми ж у 1970 році, коли започатковували організований робітничий рух, хотіли лише поліпшити соціалізм, не більше, а потім крок за кроком ішли все далі й далі (часто вимушено, під тиском обставин) — і дивіться, що з того вийшло... Втім, українцям такі «паради несподіванок» у два останні десятиліття добре відомі. Натомість Білорусь іще не переживала періоду революційної турбулентності, тож навіть без втручання Кремля можливо чимало несподіванок. Передусім у силу того режиму (точніше, суспільного ладу), який існує у цій країні.
Аналітики ніяк не можуть домовитися між собою, а яким же є характер цього режиму? Це вже фашизм — після останніх акцій влади — чи ще ні? Як на мене, дискусія ця безплідна та тільки засмічує інтелектуальний простір. А режим Чаушеску — це був фашизм? А в НДР часів Хонекера що існувало? Власне, чому досі де-факто діє поділ на «поганий» тоталітаризм (нацизм, фашизм) і «хороший» (більшовизм, маоїзм, режими Кастро і Чавеса тощо)? У Білорусі — це річ самоочевидна — після розпаду СРСР так і не ствердилася бодай якась недосконала демократія, неодмінною соціально-економічною основою якої є плюралізм форм власності. Ба більше — авторитарний лад також передбачає такий плюралізм, хоча і за активної участі держави в економіці; він зазвичай робить ставку на приватне підприємництво. Тож коли за новітньою західною інтелектуальною модою в політологічному словнику вилучають поняття «тоталітаризм», натомість зловживаючи поняттям «авторитаризм», виходить лише добровільне окозамилювання. Виходить, і Сталін — це авторитаризм, і де Голль — теж. І Лі Куан Ю, і Гітлер. І Чавес, і Піночет... Нонсенс, який істотно заважає розумінню дійсності! Одна з засадничих рис тоталітаризму, чи то класичного, чи то сучасного — намагання державної влади до тотального контролю за всіма сферами життя, включно з економікою. Скажімо, в нацистській Німеччині наче й залишалися приватні підприємства, банки, аграрні господарства — великі й малі, преса, але вирішувала все «партія-держава». Навіть те, хто з синів гідний успадкувати маєток селянина-бауера, вирішували місцеві парткоми. А Лукашенко? Так, у останнє десятиліття він дозволив відносно вільний розвиток ІТ-підприємництва, але ж де-факто його умовою стало дистанціювання айтішників до останнього часу від політики...
Головне — що в основі режиму лежала трансформована радянщина. Хтось зауважив — якби Горбачову вдалося трансформувати СРСР, він би мав вигляд, як нинішня Білорусь. Це вірно лише частково — йдеться про СРСР зразка десь так 1987 року з силоміць зупиненими суспільними змінами і без урахування національного чинника (який, зрештою, і розвалив Союз). Донині режим Лукашенка, створена ним соціально-економічна база справді була опорою незалежності Білорусі від Росії. Але це був лише тактичний успіх, адже з часом вона неминуче ставала все більш і більш анахронічною, все більш нездатною на новації, а тому чинник нестабільності держави в стратегічному сенсі. У Москві це розуміли, тому чекали доки плід не визріє і не впаде, щоб його підібрати. Бо ж у країні відсутні масові політичні партії й авторитетні політичні лідери, а немаленька та непогано озброєна білоруська армія навряд чи виявиться хоч трохи боєздатною в разі російської агресії... Та й орієнтація на російську культуру і всевладдя місцевої філії РПЦ — теж важливі чинники. Я вже мовчу про орієнтацію білоруської промисловості переважно на Схід...
Іншими словами, радикальна зміна чинного ладу в Білорусі тягне за собою чимало ризиків, зокрема — помітного погіршення соціальних стандартів. Хоча за відсутності олігархату та реальної допомоги з боку ЄС і США таке погіршення може стати тимчасовим (як-от це свого часу було в Польщі). Але стабільність Лукашенка була не меншим, а більшим ризиком. Хоча б тому, що все залежало від господаря, від «бацьки». А тепер уже чимало залежить від громадянської нації, і в разі успіху революційних змін залежатиме ще більше. Глибинна трансформація чинного ладу — це те, що Білорусь має пройти, попри болючість такої трансформації. Чи готовий хтось її здійснити?
Проте в Лукашенка в запасі залишається сильний козир — він уже заявив про «майбутні реформи», і може в разі перебування при владі ще впродовж кількох місяців провести їх у стилі Леоніда Кучми другої половини 1990-х, тобто заклавши основи олігархічного ладу. А тоді сподіватися на демократичні зміни в сусідній країні стане важко. В такому разі неминучим стане ідейно-політичний ренесанс «лукашизму» — забудеться погане, згадуватимуться стабільність і мінімальний гарантований добробут, який, мовляв, був вартий свободи... Ось, якщо хочете, ще один «фактор Х» нинішніх революційних змін у Білорусі.
Нарешті, маємо ще чинник мовно-культурний. З одного боку, російська мова домінує і під час протестів, з другого — майорять національні стяги та лунають скандування гасел білоруською. Куди підуть процеси? Залежить від багатьох чинників. Ризик? Так. Але зауважу ще раз — революції завжди містять елементи непередбачуваності, а іноді вони взагалі стають таким собі «парадом несподіванок». Тому вкрай важливо, щоб у протестному середовищі викристалізувалися центри, здатні оперативно приймати правильні рішення й енергійно втілювати їх у практику, бо стихійна дія мас за всієї своєї необхідності всіх проблем аж ніяк не вирішить.
