У ході своєї поїздки на Шостий Каспійський саміт в Ашхабаді (Центральна Азія – один із небагатьох регіонів світу, куди Володимира Путіна ще пускають) президент Росії, відповідаючи на запитання журналістів, заявив щодо майбутнього членства Фінляндії та Швеції в НАТО буквально таке: «У нас немає таких проблем зі Швецією та Фінляндією, які, на жаль, є з Україною. У нас немає ані територіальних питань, ані суперечок, ми не маємо нічого, що нас могло б турбувати з погляду членства Фінляндії чи Швеції в НАТО. Ну, хочеться їм, будь ласка». Але тут же звично перейшов до загроз: «Тільки вони повинні ясно і чітко уявляти, що раніше не було жодних загроз для них, тепер у разі розміщення там військових контингентів та інфраструктури, ми змушені будемо відповідати дзеркально і створювати такі ж загрози для територій, звідки створюються погрози нам. Це очевидна річ. Вони що цього не розуміють? Все було в нас добре, але тепер буде якась напруга, це очевидно, безумовно, без цього неможливо, повторюю, якщо будуть створюватися нам загрози».
Що тут розуміється загрозою з боку Швеції та Фінляндії щодо Росії, сказати складно. Можливо, це означає розміщення військ та озброєнь інших держав НАТО на фінській та шведській території. Однак, строго кажучи, практичної потреби в цьому поки що немає. Збройні Сили Фінляндії самі по собі мають значну силу, порівнянну, наприклад, з силою Бундесверу. А шведський флот на Балтиці сильніший за німецький. Армії Фінляндії та Швеції озброєні, організовані та навчені за стандартами НАТО і значною мірою використовують озброєння та бойову техніку, або вироблену державами НАТО, або вироблену ВПК Фінляндії та Швеції за натовськими стандартами. Скоріше може постати питання про посилку шведських і фінських військ до інших держав Північноатлантичного альянсу, які перебувають під загрозою з боку Росії, наприклад, до Польщі та країн Балтії. Але я дуже підозрюю, що Путін почне створювати потужне угруповання військ біля фінських кордонів, не чекаючи перекидання військових контингентів з інших країн НАТО.
І дуже цікаво те, яким чином російський диктатор провів різницю між скандинавськими країнами та Україною: «А теза про те, що ми боролися проти розширення НАТО за рахунок України, а тепер це отримали за рахунок ухвалення Швеції та Фінляндії, не має під собою якихось серйозних підстав, тому що для нас членство Фінляндії та Швеції в НАТО – це зовсім не те, що є членством України в НАТО. Це зовсім різні речі. Вони це чудово розуміють, просто вкидають у громадську думку цю тезу, щоб показати: ага, ось Росія не хотіла, а тепер отримала подвійно. Ні, це зовсім інша річ, і ми усвідомлюємо це. І вони це розуміють. Але для того, щоб підмінити ці поняття, показати, що Росія не досягає потрібного результату… Цим нас в оману вони не введуть. Ну хочеться Швеції та Фінляндії, нехай вступають. Знаєте, у нас є такі грубі анекдоти: сьогодні вступив в одне місце, тепер – в інше. Це їхня справа. Нехай куди хочуть, туди вступають. Україна – зовсім інше. З України почали робити анти-Росію, плацдарм для того, щоб спробувати якось розгойдувати саму Росію, почали боротися з російською культурою, з російською мовою, почали переслідувати людей, які почуваються частиною «русского мира». Нічого подібного у Фінляндії та Швеції немає, це зовсім інша ситуація. Хочуть – нехай вступають, будь ласка».
Фактично Путін визнав, що міркування безпеки для Росії щодо членства України в НАТО взагалі ніякої ролі не відіграють. Адже від фінського кордону не тільки набагато ближче до Петербурга, ніж з України, а й до Москви, хоча різниця не така істотна. Від Виборга до Москви по прямій 757 км, а від Харкова до Москви – 643 км. При цьому Фінляндію в НАТО Путін не боїться і принаймні нападати на неї до вступу до Альянсу не збирається. Тим більше, що США та Англія зобов’язалися гарантувати Фінляндії та Швеції безпеку на весь період до того, як ці держави стануть членами НАТО. На Україну ж Путін напав під приводом її можливого майбутнього членства в НАТО, причому в той момент, коли перспективи її членства в Північноатлантичному Альянсі не проглядалися не лише найближчими роками, а й навіть найближчими десятиліттями. Тепер, заднім числом, Путін вигадав ще один привід для нападу на Україну – нібито там утискують росіян і російськомовних. За бажання Путін міг би використати той самий привід для нападу на Фінляндію. Адже російськомовна громада у цій країні є третьою за чисельністю проти фінів та шведів. Але нікому й на думку не спадає ідея вимагати зробити російську поряд з фінською та шведською третьою державною мовою Фінляндії. І взагалі російська пропаганда намагається не педалювати тему нібито існуючої дискримінації росіян у Фінляндії.
На момент розпаду СРСР ця країна не входила до Радянського Союзу і її незалежність після смерті Сталіна не піддавалася сумнівам радянськими лідерами. А ось західні лідери після розпаду СРСР негласно визнали весь пострадянський простір, за винятком країн Балтії, сферою переважного російського впливу. Путін прагне відновити імперську Росію в межах СРСР, можливо лише за винятком Литви, Латвії та Естонії. Україна в його плани входить, а ось Фінляндії, найімовірніше, там немає. І в низці країн Євросоюзу і навіть у США, як і раніше, ставляться по-різному до агресії Росії стосовно пострадянських держав і держав, що входять до Євросоюзу. У тому числі, тому ряд країн продовжує обмежувати постачання озброєнь Україні та шукати компроміс із Путіним. А Путін збирається воювати в Україні «до переможного кінця», але весь час змінює формулювання цілей. В Ашхабаді він наполягав, що стосовно цілей спецоперації «нічого не змінилося. Я ж сказав рано-вранці 24 лютого, я ж сказав про це прямо, публічно на всю країну, на весь світ. Мені додати до цього нічого. Нічого не змінилось. І тоді ж, майже за кілька днів сказав, що тактика може бути різною, тактика, запропонована Міністерством оборони, Генштабом: куди війська рухати, куди пересувати, які там об’єкти вражати, що за цей час зробити, коли кілька угруповань перебували там, у центрі України, що за цей час мало бути зроблено на Донбасі. Там режим київський готувався до цього вже давно, з 2014 року, тому якісь дії, що відволікають, там проводилися. Я, звичайно, Верховний Головнокомандувач, але я таки не закінчував академію Генерального штабу. Я довіряю тим людям, які є професіоналами (якщо Шойгу та Герасимов професіонали, то тоді незрозуміло, кого ж треба вважати непрофесіоналами – Б. С.). Вони діють так, як вважають за необхідне для досягнення кінцевої мети. А кінцева мета мною позначена – це звільнення Донбасу, захист цих людей та створення умов, які б гарантували безпеку самої Росії. От і все. Робота триває спокійно, ритмічно. Як ви бачите, війська рухаються і досягають тих рубежів, які ставляться як завдання на певному етапі цієї бойової роботи. Все йде за планом. По термінах не треба говорити, я ніколи про це не говорю, бо це ж життя, це реальні речі. Підганяти під які терміни – це неправильно, тому що (я вже говорив про це) це пов’язано з інтенсивністю бойових дій, а інтенсивність пов’язана з можливими втратами. А ми насамперед маємо думати про те, щоб зберегти життя наших хлопців».
Тут дві речі одна одній прямо суперечать. Будь-яке військове планування передбачає досягнення тих чи інших цілей у певний термін. Якщо терміни не витримуються, до того ж істотно, це саме собою є істотним відступом від плану, інколи ж означає його повний провал. І якщо Путін не говорить навіть про приблизні терміни завершення «спецоперації», це означає, що насправді все йде далеко не за планом і Путін справді не уявляє, коли може закінчитися війна. Слова про збереження життя «наших хлопців» - це чергова пропагандистська фраза. Але те, що він двічі згадав про втрати у відповіді на одне запитання, може свідчити, що російські втрати великі, але Путін взяв курс на затяжну війну на виснаження. Перемога України у такій війні прямо залежить від того, як швидко та в якому обсязі ЗСУ отримуватимуть сучасні західні озброєння. Зволікання та обмеження кількості та номенклатури постачання можуть призвести до того, що заклинання лідерів країн НАТО про необхідність військової перемоги України так і залишаться заклинаннями.
