Важливе і необхідне рішення парламенту — відкриття всіх матеріалів, архівів органів держбезпеки, які діяли на території України. Як відомо, Верховна Рада ухвалила закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років». Усі документи, пов’язані з репресіями, порушеннями прав і свобод людини, передадуть у Державний архів інституту національної пам’яті України. Можливість вивчати їх матимуть усі, хто побажає.
Слід зауважити, що для відкриття архівів і доступу до них багато було зроблено ще при першому голові СБУ Євгенові Марчуку, потім істотний внесок у цьому напрямку зробив ще один голова Служби безпеки — Валентин Наливайченко за президентства Віктора Ющенка. А зараз йдеться про розкриття всіх документів — у тому числі справ агентів, матеріалів оперативних розробок. Розкриваються так звані «досьє» — відомості про невгодних громадян, які збирали радянські спецслужби.
Відразу виникла дискусія про те, чи варто це було робити. У полеміку, у тому числі, вступили люди, які чомусь називають себе правозахисниками. Побутувала думка, що українське суспільство не настільки згуртоване, щоб виробити єдине ставлення до минулого.
А чи потрібно чекати одностайного ставлення до минулого? Чи потрібно доводити правду і боятися, що ця правда може отруїти? Чи здатна держава виконати регулюючу роль у цьому питанні і не допустити маніпуляцій?
Відкриття архівів мало що дасть історикам, їх уявлення про радянський устрій більш-менш склалося, а для морального очищення суспільства від заупокійного лому тоталітаризму це життєво важливо і необхідно. Крім того, історичні події набудуть конкретних рис і відкриють безліч невідомих до цього часу осіб.
Брехня роз’єднує людей більше, ніж правда. Побудова держави на брехні завжди призводить до сумних наслідків.
Мене не обходить ставлення до відкриття архівів людей, які заперечують голодомор, репресії, насильницьке переселення народів. Якщо навіть відкрити всі архіви світу, то і це не зможе змінити їхнього ставлення до минулого. Ми не зможемо перевернути свідомість людини, яка за гроші або внутрішнім переконанням воює зі зброєю в руках проти України.
Їхня короткочасна пам’ять буде вибірково і акуратно витягувати з минулого фрагменти, де немає Колими і Катині, масових репресій селян і розстрілів за квотами, захоплення чужих територій і штучного голоду, тортур і катувань.
Перелом у суспільній свідомості в погляді на радянське минуле вже стався. Держава, хоч і повільно, але реагує на імпульси, які їй посилає громадянське суспільство. Закон про доступ до архівів продиктував Майдан, який назавжди залишиться символом і мірилом самооновлення України.
Цей закон можна розглядати ще і як адекватну відповідь на агресію Росії. Той факт, що МЗС РФ засудило пакет історичних законів, прийнятих Верховною Радою, охарактеризувавши їх як «боротьбу з героїчним минулим народу України з боку тих, що дорвалися до управління українською державою сил», переконливо сигналізує, що українські законодавці обрали правильний шлях. Правда інколи буває страшнішою за установки «Град», а для тоталітарного режиму вона може стати фатальною. Завдяки потокам брехні та дезінформації, РФ до цього часу вдавалося не лише обкрадати, але і обдурювати велику частину свого власного населення.
Офіційна Москва не бажає, щоб Україна послідовно вичавлювала із себе СРСР. Кремль мислить категоріями середини ХХ сторіччя, саме в цьому часі він зараз перебуває. Провалювання в минуле, відхід від реальності, відмова від цивілізації, призвели до непередбачуваних наслідків із передбаченим фіналом.
У той же час немає сенсу озиратися на Росію, яка, борючись із «фашистською хунтою», під кальку копіює дії гітлерівської Німеччини. Закон про доступ до архівів необхідний нам, перш за все, для вироблення у суспільства імунітету до тоталітарних ідеологій.
Загравання з історією небезпечні. Якщо не назвати тирана злочинцем, то через деякий час ми отримаємо повну реабілітацію режиму. Радянські декорації містично оживають там, де фантомні болі про минулу велич пробуджують нездоровий розум. Нездоровий, змертвілий розум не опановує простих речей і понять, він не бачить відмінностей між Другою світовою і Великою Вітчизняною, йому не потрібні архіви, навіть єдиного підручника з історії не треба. Тому він проводить паради полонених у Донецьку, а на куплених на заощадження «шахтаря і тракториста» танках пише «На Київ!» і «На Львів!».
Модель нових утворень на сході України навіть не прикривається ідеалами всезагального братерства, а будується на погромах магазинів, розграбуванні автосалонів, візитах до банкірів з автоматами і табличкою «НКВД» на дверях кабінету. Із цими суб’єктами не буде ні порозуміння, ні діалогу. Прислухатися до їхнього голосу немає потреби.
Я пам’ятаю інші голоси — голоси моїх батьків, які долинали з іншої кімнати. Голос батька звучав тихо, але я почув кожне слово. Тоді, у підлітковому віці, я довідався, що мої дід і прадід без суду і слідства, були депортовані в Новосибірську область. Це був 1949 рік. Бабуся і батько теж підлягали депортації, але врятувалися втечею. Вони втекли до Грузії (м. Поті), бабуся працювала вантажником у порту, а батько закінчив сім класів грузинської школи. Повернулися вони в рідне гагаузьке село на півдні Молдавії вже після смерті Сталіна. Чекісти назвали цю операцію красиво — «Південь». Це була найбільш масова депортація, проведена Міністерством державної безпеки СРСР у Молдавії.
Коли б не моя юнацька цікавість, то я б довідався про трагічні сторінки історії моєї родини пізніше. Батьки, маючи на те свої причини, оберігали мене від цієї інформації.
Тих, кого немає, не повернути. Їм уже не потрібна реабілітація. Життя склалося, як склалося. Це потрібно нам — живим! Мені інколи здається, що я чую голоси, які колись перевернули мій світ, — рідні голоси з іншої кімнати.
