У Росії настає час нудьги й рутини. У абсолютної меншості. У більшості свято триває й стає дедалі яскравішим. Російській інтелігенції дуже сподобалася назва книжки Ханни Арендт про те, як у Єрусалимі судили Ейхмана. «Банальність зла». Мовляв, усі жахи творилися людьми, які не рефлексували, а просто служили безликій машині. Ця книжка, утім, викликала суперечки при своїй появі, а в Ізраїлі нею обурювалися. Здається мені, що однієї дуже важливої риси тоталітаризму Арендт не зрозуміла, спроектувавши на нього щось властиве класичній бюрократичній системі в державах цілком демократичних, де й справді все рутинно й банально. Демократія — нудьга страшенна й суцільна сірість.
Це взагалі біда. Михайло Ромм у «Звичайному фашизмі» укоренив думку, що тоталітаризм — влада смішних нікчем. Арендт переконувала в тому, що тоталітаризм — банальність, рутина й сірість. А насправді це влада розумних, сильних, цілеспрямованих і здатних на все вождів. І це єдність натхненних людей, що піднімаються в єдиному пориві над повсякденністю, навіть коли вони зайняті звичною рутиною. Тоталітаризм окриляє просту людину, роблячи її причетною до великої загальної справи. І лише відщепенці, які свого щастя не розуміють, бачать світ сірим, тьмяним і жалюгідним. Вони щодня відчувають свою нікчемність у великій повсякденності мас. Це їхнє життя нудне й обридле, це їхній маленький світ не знає ні світла, ні кольорів. Зло банальне для жертв, а не для лиходіїв, натхненних співучастю у великому.
Ось така рутина відщепенців на тлі загального свята чекає зараз Росію. І утішають себе занурені в нудьгу й банальність зла люди мареннями про падіння цін на нафту й інші неприємності режиму. Це зрозуміло — надій на суспільство й себе в Росії немає й бути не може. Але чому їм вторять українці, коли на їхній батьківщині все інакше, від них самих ще дещо залежить. Це ж русифікація свідомості — жити такими надіями й мріями.
Головне в політиці кремля всередині країни й поза нею — довести, що немає ні честі, ні гідності — ні людської, ні національної. Що низьке завжди бере гору. І це успішно на сто відсотків, що ні візьми — український колабораціонізм, європейська байдужість, американський ізоляціонізм, російське імперство. Або вуаєризм і популізм російської інтелігенції й прогресивної громадськості.
Останній мітинг російської опозиції був кошмарним. Навальний утопив її в брудному й примітивному популізмі, що служить Путіну у вічній боротьбі царя з елітами — чи то бояри, чи чиновництво або партноменклатура. Політика замінена підгляданням у замкову щілину. А до того в підтримці Навального інтелігенцією була пройдена точка неповернення, після чого опозиція не може вважатися демократичною. Це виправдання ксенофобії як передвиборного прийому. Наче ніхто не знає знаменитого листа розгубленого Хануссена, астролога Гітлера, своєму братові: я думав, що їхній антисемітизм — передвиборний хід, не більше. А вони серйозно. Поки не з’явиться хоч якесь об’єднання або рух, який зробить першою, головною, все інше об’єднуючою вимогу перегляду зовнішньої політики й позиціювання Росії у світі, реальної опозиції не буде.
Сила нинішнього режиму в тому, що він законний. Абсолютно легітимний, не підкопаєшся — у них навіть цензури формально немає. З цього погляду він набагато ближчий до нацистської моделі, ніж до радянської. І тому не можна не бути колабораціоністом, якщо ти дотримуєшся законів. Вимагаючи захисту закону, покарання злочинців і іншого, людина визнає й схвалює усе, що законно робить влада. Не можна вимагати свободи для Сенцова, Савченко, болотних в’язнів і багато інших, але при цьому вітати боротьбу з корупцією, яка насправді є зачисткою правлячої еліти.
Той, хто дотримувався нюрнберзьких законів, ставав співучасником Голокосту. Той, хто радіє арештам губернаторів і мерів, вітає опричнину та великий терор. Гучні арешти в Комі мають усі ознаки великого терору — вся адміністрація оголошена бандою, репресії вертикально організовані — еліти міняються разом з оточенням, заарештовані оголошені злочинцями без суду й слідства. Саме про такий розвиток подій йшлося в моїй публікації «Напередодні великого терору» в газеті «День» (№140 від 7 серпня 2015 р.).
З Росією все зрозуміло. Інша річ — українська трагедія, яка лише починається, тому що з кожним днем все зрозуміліше, що свобода не потрібна ні українській еліті, ні масі населення. Для України зараз головне питання в тому, чи вдасться елітам у союзі з національно індиферентним населенням придушити або ізолювати прибічників національного суверенітету та європейського шляху розвитку.
Усе лише починається. Думаю, крок за кроком бійців переведуть у військові злочинці, а цивільних волонтерів — у злодіїв і шахраїв. Поки еліті вдалося обернути євроасоціацію на свою користь — шляхом часткової втрати суб’єктності України як відносно Росії, так і відносно Європи. Збережена й зміцнюється економічна інтеграція з Росією, а із заходу йдуть гроші. Хочемо ми того чи не хочемо, треба визнати очевидне: на захист біженців виступили мільйони європейців. І не просто виступили, а готові піти на жертви. Українська трагедія так і залишилася периферійним конфліктом.
Для заходу Росія взагалі союзник й боротьбі з ІДІЛ. Тому нехай собі потихеньку окуповує Сирію. Але вовка на собак на допомогу не клич: ті, хто будує плани на довгострокову співпрацю з Росією, здивуються, побачивши російських десантників на Голанських висотах. І дізнавшись, що метою Росії була зовсім не війна з ІДІЛ, а Гроб Господень.
Ні, це все не так, це тонка гра: Росії дозволяють зав’язнути в Сирії, як дозволили їй зав’язнути в Донбасі. Авжеж! А я згадую, як обізнані люди в глухому совку відверто пояснювали мені, студентові, що СРСР зацікавлений у тому, щоб війна на Близькому Сході тривала вічно. За останні тридцять років ми переконалися, що Росія всюди є дестабілізуючою й агресивною силою. Росія не вела й не веде війну в категоріях перемоги й поразки. Їй необхідно підтримувати вічну напруженість у світі. І визначається це завданнями внутрішнього управління. І тому Росія не зав’язне в Сирії. Там зав’язне решта світу.
Порівнюють з Афганістаном. За всієї ефективності «стрингерів» відхід звідти, як і відхід з країн танкового соціалізму, був викликаний внутрішньополітичними причинами. І якщо порівнювати, то порівнювати головне — співвідношення втрат радянської армії (15 тисяч осіб) і афганського населення (до двох мільйонів плюс п’ять мільйонів біженців).
А тепер подумаємо, в який спосіб вестимуть війну в Сирії російські військові і до чого це може призвести.
Ні-ні, захід не допустить. Є ж зброя стримування. Так, весь світ досі розглядає ядерну зброю як засіб стримування Росії. Але вона такою більше не є. Стан росіян — як влади, так і населення — характеризується наростанням суїцидальності, прагнення смерті, яким був пронизаний раніше німецький нацизм.
Ось така рутина чекає весь світ, який все ще живе по-старому, тоді як потрібні принципово нові, несподівані рішення. Поки на них здатен лише кремль: це треба визнати й зрозуміти, перш ніж будувати плани на майбутнє.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
