Хай ця думка виглядає зараз умоглядною; хай вона навіть здається чистою фантазією – та все ж, про те, якою має бути Україна після завершення війни, треба думати вже зараз. В тому числі – в культурі.
Бо не буде перебільшенням сказати, що саме відсутність чіткої культурної стратегії стала однією з причин наших великих і малих катастроф за часів Незалежності.
Звісно, втішно бачити, як саморозпускаються фракції ОПЗЖ, як Медведчук зі впливового політика стає ізгоєм-утікачем, як готується націоналізація майна російських і білоруських власників, як припиняється інформаційна та видавнича активність країни-агресора в Україні, як приймаються (нарешті!) закони про колаборантів і про ворожі організації. Але цього не досить.
В середині 1960-х Іван Дзюба написав книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, котра стала одним з маніфестів українського дисидентства. З того часу багато чого змінилося, але довкола нас досі більш ніж досить наслідків критикованої Дзюбою русифікації. Ми продовжуємо рухатись, хай і частково, в координатах, заданих ще за радянської влади. Тому жодні закони не працюватимуть без продуманої санації нашого культурного поля.
Почати з тої-таки церкви. По всій країні – тисячі храмів російського патріархату. Який займає щодо України глибоко негативну позицію. І з цим треба буде щось робити рано чи пізно.
Треба буде щось робити зі шкільною програмою, в якій досі повнісінько доволі дивних імен. Чому школярам треба втрачати час на вторинних за світовими мірками російських авторів? Чи дійсно потрібні нам вулиці “їхнього всього” Пушкіна і Толстого – при майже повній відсутності вулиць Шекспіра, Гете і Сервантеса (не кажучи вже про українських письменників)? У нас що, досі існує «Комсомольська правда в Україні»?
І таких питань можна поставити чимало. Начебто кожне з них по окремості – дрібниця, надто на тлі бойових дій по всій країні. Але сумарно то вже зовсім не дрібниці, а інструменти впливу. Тобто – інструменти тої-таки війни.
Нам потрібна політика дерусифікації. Так, ми європейська нація, ми відкриті світу. Але світу цікаві самобутні яскраві держави, а не колонії.
Тож маємо свої колоніальні комплекси відправити курсом русского воєнного корабля.
