Звісно, в цьому заголовку є трохи лукавства: цілковито я боятися не припинив. Бо війна взагалі явище непередбачуване, тим паче війна з істотами, які на нас напали. Але зараз не про них. А про те, як змінився об’єкт минулих побоювань.
Історія полку “Азов” така сама суперечлива, як, власне, історія України в цілому.
Я ставився до цієї структури з пересторогою – в першу чергу через ультраправі переконання та суперечливий політичний бекграунд деяких її співзасновників, через конфліктність цивільних організацій на кшталт “Національного корпусу”, що відбрунькувалися від “Азова” свого часу. Не дуже було зрозуміло, як патріотичну риторику можна суміщати з іншуванням власних співгромадян, яким чином ті ж ЛГБТ-активісти, чи феміністки, чи лівопатріоти загрожують нашій державності.
Але війна все розставляє на місця. Всі мені знайомі анархісти чи “ліваки” або на фронті, або у волонтерському русі; не знаю так само нікого з інших вищеназваних течій, хто б обрав (обрала) сторону зла.
Що ж до “Азова”, то вони тепер рівні античним героям, кожний день їхньої оборони моментально стає ще однією сторінкою величної драми, яка за масштабами не поступається сюжету про 300 спартанців.
У мирному постколоніальному житті можна вдаватися до тої чи тої риторики, куштувати на смак різні ідеології, набувати почуття крутизни, прикрашаючи себе радикальною символікою. Але приходить велике лихо, котрому абсолютно байдуже, лівий ти чи правий, гей ти чи натурал, феміністка ти чи патріархалка – і тоді всі ми стаємо українками та українцями. Вільними на вільній землі. Суцільним викликом тиранії, яка хоче цю землю знищити.
Якщо вже вдаватися до термінології, то в нашому суспільстві нарешті запанував той самий об’єднучий громадський патріотизм – ба навіть громадський націоналізм (от же ж не думав, що колись застосовуватиму цей термін до себе) – завдяки якому й постають політичні нації, що складають цивілізований світ. За цей світ і за Україну в ньому “Азов” та їхні побратими-морпіхи б’ються зараз у Маріуполі.
Тож:
Героям слава!
