Політичні аналітики попереджають: плани Путіна щодо України не зводяться до самого лише продовження (попри всі домовленості) «гібридної війни» на сході. Стратегічною метою «національного лідера» Росії є створення у Києві маріонеткового уряду і повне підпорядкування українських теренів Кремлю — за формального збереження самостійності. Цього путінська команда прагне досягнути, застосовуючи цілу низку методів і прийомів. По-перше, йдеться про створення за допомогою пропаганди атмосфери недовіри до Президента Порошенка та його команди. Мовляв, його політика непослідовна, він прагне домовитися з російським керівництвом щодо «зливу» України, думає тільки про свої статки і не бажає звертати увагу на зубожілий український народ. По-друге, московська пропаганда намагається створити уявлення про розкол в керівництві Української держави. Мовляв, з одного боку там Порошенко—Ложкін—Гройсман, а з іншого — Яценюк—Турчинов—Аваков. Перші — це «партія миру», «прагматики», з якими Росія готова домовлятися, другі — «американські посіпаки», «яструби», «партія війни». По-третє, за допомогою як російських, так і певних «українських» (за місцем реєстрації) мас-медіа всіляко «накручуються» пересічні громадяни — мовляв, в економіці розвиваються вкрай негативні тенденції, ситуація майже безнадійна, Україна приречена на тривалі роки злиднів, управління державою втрачене, скоро почнуться масштабні протести, «третій Майдан». Не випадково одне з тих видань, які втілюють ці пропагандистські проекти, постійно нагадує: «Кияни готують шини!» — інакше кажучи, похід проти влади от-от почнеться.
Відтак політичні аналітики — і цілком справедливо! — зауважують, що не слід діяти так, як це вже розписали українцям Кремль і Луб’янка, що «третій Майдан» — це загроза самому існуванню держави, оскільки — крім усього іншого — там неодмінно діятиме чимало провокаторів, які зроблять усе для повної дестабілізації ситуації і приходу до влади в Україні щонайменше лояльних до Москви політиків, а то й відвертих її сателітів. Але...
Але за всієї правдивості наведеного вище аналізу складається враження, що українська влада з якогось дива докладає чимало зусиль, щоб допомогти якнайповнішому втіленню планів Путіна. А настрої щодо необхідності проведення «третього Майдану» стають (якщо вже не стали) масовими, і в цьому несамовита пропаганда, яку ведуть Москва та її пахолки в Україні, відіграє далеко не провідну роль.
Не треба проводити спеціальні соціологічні опитування, аби це дізнатися — треба лише регулярно їздити в автобусах і метро, ходити в магазини і на базари, слухати, про що там говорять, і робити висновки. А в середовищі інтелігенції градус таких настроїв, мабуть, ще вищий, ніж загалом у суспільстві. Бо ж освічений люд краще за інший розуміє хиби в діяльності нової владної команди, — і не лише ті, які пов’язані з чиїмось недостатнім досвідом чи нестачею вольових якостей. Клановість, кумівство, поєднання бізнесу з політикою, небажання брати відповідальність на себе, корупція, номенклатурний бюрократизм — усе це присутнє (хоча, звісно, значно меншою мірою, ніж раніше) у практиці постмайданних політиків й урядовців. На додачу переважну більшість інтелігенції обурює як відсутність покарання знакових діячів колишнього режиму, котрі «засвітилися» в незаконних багатомільярдних оборудках, у розкраданні бюджету та фінансуванні сепаратистів, так і залучення новою владою на ключові ролі «колишніх» — як-от Леоніда Кучми і Віктора Медведчука, що 10 лютого представляли на переговорах у Мінську Україну.
І не лише інтелігенцію обурює це, а й тих, кого Віктор Ющенко свого часу називав «маленькими українцями», навіть не зрозумівши, що цим смертельно образивши десятки мільйонів українських громадян і прирікши себе на політичне небуття. Але, схоже, нова влада не винесла з того уроків, і навіть після всіх подій минулого року, продовжує вважати тих, хто, власне, зробив її владою, «маленькими» і «пересічними»...
Проте справа не у самій тільки політиці, а в сув’язі «політика-економіка-добробут-моральність». Падіння виробництва стало фактом ще у 2013 році, тож неминучістю було і падіння добробуту основної маси українців, навіть без війни — але ж не таке стрімке, коли зарплати і пенсії у доларовому вимірі впали втричі! Плюс скорочення робочих місць, занепад малого бізнесу, неповний робочий день і відпустки за власний рахунок... А разом із тим зростають і зростають тарифи на комунальні послуги, ціни на продукти й одяг, вартість проїзду... За даними центру «Інститут міста», у жовтні 2014 року 25% киян не заплатили за комунальні послуги, в листопаді не заплатили вже 40%, а у грудні — вже майже половина. Не тому, що не схотіли, а тому, що не мають із чого. І це у відносно багатій столиці! Що ж буде далі, коли відбудуться подальші скорочення бюджетних витрат і підвищення тарифів?
При цьому не тільки інтелігенція, а й значна частина представників інших категорій населення чудово знає, що левова частка оплати комунальних тарифів іде на офшорні рахунки найодіозніших олігархів, які за правління Януковича захапали майже всі обленерго й облгази (включно з «Київенерго») та посідають далеко не патріотичні позиції. А про декого з них і вітчизняні, й зарубіжні журналісти не раз уже писали, що ці персонажі стояли біля витоків «ДНР» та «ЛНР» і фінансували бойовиків... Тож посилання на війну і тяжку економічну ситуацію суспільством у цьому сенсі слабо сприймаються — бо ж ідеться про олігархів, які є «пташенятами гнізда Кучминого» і спонсорами, власне, творцями Партії регіонів, що забезпечували їм грабунок країни.
Критичні настрої суспільства підживлює й те, що нинішні труднощі, схоже, не стосуються цілої низки колишніх опозиціонерів, у яких звідкілясь беруться затишні «хатинки», не кажучи вже про олігархів. Ба більше: на недешевих гірськолижних курортах в Альпах масово звучить українська мова, а в Польщі, за даними статистики, середній український турист витрачає майже стільки, скільки француз, і більше, ніж британець і росіянин. Отож виходить, роблять висновок українці, кому війна, а кому — мати рідна.
І що виходить у підсумку? А виходить те, що зірвати кремлівські плани створення «третього Майдану», спрямованого на скинення чинної влади та занурення України в стан хаосу, неможливо без активної участі самої цієї влади, без її швидкої та докорінної перебудови і без справедливого розподілу тягарів економічної кризи. без долання одного з головних наслідків кучмізму — тобто без рішучої деолігархізації політичного й економічного життя, без постійного діалогу з громадянським суспільством, без поваги до інтелігенції і без шанобливого ставлення до всього того «простолюду», який уже не раз за останні чверть століття на своєму горбу витягав Україну з глибокої ями...
