Наїзд Рамзана Кадирова на позасистемну опозицію на якийсь час став топовою новиною в Росії. Позасистемна опозиція й ліберальна громадськість висловили рішучий протест, опублікувавши заяву Конгресу інтелігенції з вимогою до Володимира Путіна негайно звільнити Рамзана Кадирова.
Я себе відношу й до позасистемної опозиції, й до ліберальної опозиції, й до ліберальної громадськості. Проте підписувати це звернення не став з принципових міркувань. І зовсім не тому, що боюся Кадирова. Хоча боятися його є всі підстави. Один відважний красноярський депутат назвав Рамзана Кадирова «ганьбою Росії», але того ж дня вибачився перед ним під відеокамеру після того, як з ним поговорила певна «авторитетна людина» з Чечні. Не знаю, чим погрожував йому неназваний співбесідник — неприємностями для його дружини та дітей чи неприємностями для його бізнесу. Просто цей приклад дуже добре демонструє безсилля російської опозиції, як системної, так і позасистемної.
Повторюю, я Кадирова не боюся. Він — звичайний бандит, що діє під прикриттям і за дорученням Путіна. Його функція — утримання під російським контролем Чечні й усього Північного Кавказу та здійснення різного роду «темних справ» усередині Росії. За великим рахунком, його треба судити, а не у відставку відправляти. Але я вважаю абсолютно абсурдним вимагати у Путіна відставки Кадирова, якщо сама опозиція вважає Путіна нелегітимним президентом і, у свою чергу, вимагає його відставки.
Тим паче, опозиціонери чудово знають, що Путін на їхній заклик ніколи не відгукнеться й вчинить з точністю до навпаки. Тому безглуздо обурюватися — чому, мовляв, Путін не вгамує Кадирова. При цьому прибічники петиції про відставку Кадирова визнають: «максимум, на що можна розраховувати, — це, що в Кремлі — не називаючи імен і не називаючи конкретної ситуації — зкликатимуть до більшої терпимості й соціального миру, що буде сприйнято як заохочувальне поплескування по плечу». То навіщо тоді город городити!
Не приховую, у мене досить своєрідне ставлення до Чечні й інших республік Північного Кавказу. Ці території були справжніми колоніями Російської імперії. Їхні народи радикально відрізняються від основного населення Росії своєю мовою, культурою, релігією, історією, соціальними особливостями. Уявіть собі, що британський уряд, позбавляючись колоніальної імперії, вирішив би раптом залишити у складі Сполученого Королівства Кенію й Уганду. Цікаво, як би там діяли європейські демократичні закони й принципи, той же habeas corpus, якби губернатором був який-небудь Іді Амін! А іншого б і не обрали.
От Росія, формально за Єльцина відмовившись від імперії, свої колонії на Північному Кавказі, проте, зберегла. Тим часом, у складі демократичної постпутінської Росії я народів Північного Кавказу не бачу. І не тому, що вони у чомусь неповноцінні, а тому, що вони інші. Свого часу Російська імперія завойовувала Північний Кавказ, щоб відкрити сухопутний шлях до своїх володінь у Закавказзі, де тепер замість них — незалежні держави. Звільнена Росія повинна буде надати республікам Північного Кавказу незалежність, чудово усвідомлюючи, що режими, які там встановляться, будуть зовсім не демократичними. Так, народам Північного Кавказу належить пройти свій нелегкий шлях до демократії. І цей шлях буде іншим і, напевно, довшим, ніж у росіян. Але, в усякому разі, він буде поза Росією. Тому що Росії з таким колоніальним обтяженням, як Північний Кавказ, демократії не побудувати.
А зараз Кадиров потрібен Путіну, щоб тримати Північний Кавказ. І поки Чечня у складі Росії, главою її буде незабутній Рамзан Ахматович. А залякування опозиції — це всього лише корисна імпровізація. Насправді Путін нинішньої російської опозиції не боїться. Він її лише зневажає. Тому й дозволяє Кадирову і його кунакам ображати опозиціонерів останніми словами. На міжнародну громадську думку тепер, після Криму, Донбасу й Сирії, йому глибоко плювати. Його абсолютно не турбує, як у світі відреагують на кадировські ескапади.
І так само Путіну абсолютно байдуже, як сприймуть поведінку Кадирова в Росії, зокрема опозиція й ліберальна інтелігенція. Народної революції він зараз не боїться. Серйозно російський президент побоюється лише перевороту, менш ймовірного військового або ймовірнішого палацового, ризик якого наростає з погіршенням економічного становища. Але тут Кадиров Путіну зовсім не помічник. Навряд чи Володимиру Володимировичу коли-небудь спаде на думку оточити себе охоронцями з лав кадировської гвардії. Надто вони ненадійні й небезпечні. А от для Кадирова Путін — єдина гарантія збереження влади в Чечні й впливу в усій Росії. Боюся, розлучити їх може лише смерть, хоча кожен сподівається пережити іншого.
