Під час Першої світової війни німецький кайзер Вільгельм ІІ став для багатьох уособленням вселенського зла, людиною, особисто відповідальною за численні смерті на фронтах та за саме розв’язання війни. Відповідно, не раз і не двічі у пресі союзників з’являлися повідомлення про нібито смертельну хворобу ворога, наприклад, від раку горлянки.
Для Ред’ярда Кіплінґа, як і для багатьох інших англійців, німецький кайзер був дияволом во плоті, і відповідно він щиро зичив йому смерті, і то не просто загибелі, а загибелі безпорадної, упослідженої та нікчемної. Так з’явився один із найстрашніших віршів англійського поета – «Смертне ложе». Він навіть не публікував його під час війни, включивши лише згодом у повоєнну збірку.
Вірш має досить складну структуру, його складено із висловів кайзера, взятих у лапки, виділеного курсивом діалогу лікарів біля його смертного ложа, а також зі слів автора, який спостерігав війну і відчував війну, і бачив смерть під час війни. Цей твір рівною мірою описує відчуття поета, який на цій війні втратив єдиного сина, так і загальні антинімецькі та антикайзерівські настрої англійського суспільства, які, треба визнати, були не безпідставними.
До недавнього часу здавалося, що така палюча жорстока ненависть, яка проступає крізь рядки цього вірша Ред’ярда Кіплінґа, у наш час просто неможлива. Втім, відколи на нашу землю прийшла війна, ситуація змінилась. І тепер уже ми бачимо, як коїться страшний злочин, і для нас уособленням цього злочину, його зачинателем, є конкретна людина. І багато хто з нас цілком усвідомлено чи у раптовому спалаху безсилої люті може бажати цій людині смерті. Повільної і болючої. Хоча б і від раку (про що, до речі, у пресі вже з’являлося кілька повідомлень). І тут нема нічого дивного, адже фрази кайзера, процитовані Кіплінґом у вірші, ми чуємо з телеекранів, коли виступають російські речники. А на додачу – щодня отримуємо повідомлення про нові й нові смерті наших солдатів від російської зброї.
Насамкінець, перед тим, як остаточно передати слово Кіплінґу, мушу ще зауважити, що Вільгельм ІІ, хоча і був персонально визнаний винним у численних військових злочинах, перед судом так і не постав, а щасливо дожив до глибокої старості. Тож, усе-таки, головна наша надія лишається на суд Божий…
Смертне ложе (1918)
«Наша країна – це наш закон,
І проти нас цілий світ нікчем!»
(Ось де горлянка, гланди, а он
Пухлина напнулася під хрящем).
З криком вмирають, вдихнувши газ,
Мовчки вмирають від кулі в дих,
Миттю вмирають, єдиний раз
Дроту торкнувшись. Та цей не з тих.
«Воля царя – це закон мирський!»
(Лиш полоскання і зостались…)
Виром затягує попід кіль,
Щогли шматок протика наскрізь..
Вибух бліндаж, мов папір, змина,
Чавить із горла останній крик.
Часом вмирання – це мить одна,
А часом вмирання – це один рік.
«Ні зла, ні добра не існує, лиш
Потреби Імперії над усе.»
(Трохи запізно, а то б під ніж…
Морфій поможе, та не спасе).
Хтось промовляє в тиші «амінь»,
Хтось затихає в петлі міцній,
Інший конає в сирій тюрмі,
Хтось гине легко. А цей ось – ні.
«Всіх, хто мені на шляху стоїть
Знищу безжально, і це не жарт!»
(Схоче сказати щось – хай мовчить,
Ось де перо і паперу шмат…)
Хтось гасне тихо, а хтось гучніш,
Вибухнув гейзером в небо й сплив.
Хтось нарікає, що вже б скоріш…
А цей – то нехай взагалі б не жив!
«Це лютий ворог на нас напав,
Я мусив імперію боронить!»
(Я би тут дозу потрійну дав.
Що берегтися – однак не жить!)
(Ось вона голка – відкиньте страх,
Зараз подіє, баєньки-бай…
Що за питання в його очах?
Що? А, так, звісно, мій пане, в рай!)
