Російська людина гранично вразлива. У неї давно така народна забава – ледве хтось щось не так сказав, як їй подобається, – одразу ж до прокуратури, до поліції, до ради ветеранів, до будинкового комітету, до товариського суду. Недарма ж у жодній пристойній країні немає закону про образу почуттів віруючих – а в Росії є. Але та сама російська людина, яка гранично вразлива, надзвичайно сентиментальна. Квіти любить, картинку голуба з гілкою в дзьобі, мирних котиків. Ще любить героїв. Якщо в нього на очах заплаче скривджений канібал – одразу стане на захист. «Не можна нікого цькувати, - скаже поважно, – і його минуле ні до чого. Він перевиховався». Й одразу ж усі скинуться й поставлять канібалу пам'ятник, а на пам'ятнику напишуть: «Від вдячних тих, які вижили».
Приблизно так і сталося днями після інциденту, що прогримів, коли редакторка новин «Первого канала» Марина Овсяннікова з антивоєнним плакатом з'явилася за спиною у ведучої новин, статуї, що говорить, Катерини Андрєєвої. Марину канонізували, щойно дочекавшись закінчення новин. Поки Україна сміялася з наївних жителів однієї сьомої суші, російські спостерігачі намагалися подряпати очі тим, хто посмів засумніватися в правдивості побаченого. Таких знайшлося чимало, що не дивно, бо, знаючи «Первый канал» з його лютими постановками на кшталт розіп'ятих хлопчиків та з'їдених «бандерівцями» снігурів, беззастережно повірити не лише у щирість протесту, але навіть у його реальність було непросто. Зрозуміло, почалася затята суперечка - тим, хто не повірив, дісталося як посіпакам Путіна, розлюдненим, диванній опозиції в білому пальті, що не мають серця, і далі весь набір джентльменських образ, яким так люблять зловживати на теренах російського фейсбуку.
Залишимо осторонь питання, з якого дива треба миттєво повірити людині, яка вірою і правдою служила путінському режиму на головному пропагандистському каналі, що клепав новини про «бандерівців» і розпалював ненависть в недоумкуватому російському суспільстві, а до цього працювала рупором відомого краснодарського бандита, губернатора Ткачова . Зрештою, віра не потребує аргументів. Твоя душа вимагає втіхи – заради Бога. Я зараз про інше.
Вчинок Марини Овсяннікової сам по собі не дуже цікавий, як би не клопотали й не метушилися навколо нього віруючі в переродження пропагандистки. І сама Марина, чесно кажучи, також не дуже цікава. Набагато цікавіша реакція російського суспільства на цю історію. А реакція, як завжди, – у вбивчо більшовицькому стилі. «Послухай, - кажуть мені мої гуманно налаштовані друзі, – яка тобі різниця, де і ким працювала до цього Овсяннікова? Вона зробила героїчний вчинок – і це головне. Не треба розмінюватися на дрібниці, копатися в її минулому – вона вже «відмолила» своє минуле сьогоднішнім «героїзмом». Ой, а що так правда можна було? Шкода, що багато хто з нас не знав. Виявляється, можна не одне десятиліття працювати на велике Зло, розкладати людям мізки, сіяти ненависть, бути причетним до розв'язання війни, але за одну мить все це перекреслити гарним вчинком. Ось як, друзі. Ще раз нагадаю: не обговорюю зараз суть інциденту – тільки реакцію.
Виявляється, на думку російського жителя (говорю зараз не про путіноголових, а про тих, у кого на місці голови все ж таки голова – з тим чи іншим інтелектуальним коефіцієнтом), історії не існує. Миттю обнуляється все, що тобі здалося не надто приємним, нелегким, клопітким. «Горе тій країні, яка не має героїв, але ще більше горе країні, яка потребує героїв», - писав Бертольт Брехт. Наче йдеться про казус Овсяннікової та бої місцевого значення, що розгорілися навколо. Росія збідніла героями. Усі померли. Нових не народилося. Нестача героїв у сірій озлобленій масі людей незмінно призводить до прихованого бажання створювати героїв за принципом «я його зліпила з того, що було», довіряючи їм прапор світлого майбутнього. В Росії таке траплялося не раз, коли раптова ейфорія приводила країну до трагедій. Єльцину достатньо було стати ізгоєм, щоб йому легко забули партійну кар'єру. До чого невдовзі призвело правління Єльцина – пояснювати не треба. У вирі нового життя плюнули на люстрацію, на заборону компартії, а в результаті ослаблий президент привів до влади чекіста. Загострений дефіцит героїв у роздовбаній країні відключає здоровий глузд і можливість аналізувати наслідки власної ейфорії. Гучна осанна заглушає поодинокі заклики до роздумів.
Рік тому в Росії обнулили президентський термін, перекроїли Конституцію для безстрокового правління Путіна й можливості безкарно творити в країні репресії. Прогресивна громадськість справедливо обурювалася, але й подумати не хотіла, що пристрасть до обнулення давно у російських людей у крові – принаймні з 1917 року.
Можна, звичайно, згадати Андрія Сахарова, який працював на режим, створюючи смертоносну зброю, а після безчинств радянських військ у Чехословаччині одумався. Або Клауса фон Штауффенберга, який ще на початку війни був вірним нацистом, але 20 липня 1944-го здійснив замах на Гітлера, остаточно розчарувавшись у нацизмі. Церква знає чимало випадків, коли грішників, які розкаялися і пройшли страшні випробування, було канонізовано.
Кожен історичний момент диктує свої правила героїзму й народжує своїх героїв. Але ейфорія та більшовизм ніколи не стануть батьками Свободи.
