Скандал з Ілоном Маском і його «мирним планом» для України, який викликав шквал різко негативних реплік з українського, і не лише, боку, є показовим як детектор історичної освіченості значної частини еліти США. Звісно, афроамериканець (за народженням, а не за кольором шкіри) Маск, схоже, не надто обтяжений університетською освітою (хоча й закінчив Пенсильванський університет), та в нього неабияка самоосвіта. На жаль, його освіта й самоосвіта (що більшою чи меншою мірою, але напряму залежать від загального рівня історичної освіти суспільства) щонайменше мають великі «дірки» або, говорячи науковою мовою, лакуни. Тобто проблема не лише у знаннях з історії Ілона Маска, а й у всій, яка то казали раніше, атмосфері історичного бачення американцями проблем Європи та світу… Тож пройдімося по головних моментах «кроків до миру» імені Ілона Маска не у політичному, а в історичному контексті.
Перше, що пропонує Маск, – це «провести заново референдуми в анексованих Росією регіонах під наглядом ООН. Росія йде, якщо такою буде воля народу». Навіть якщо «винести за дужки» правочинність таких «нових референдумів» (а коли були «перші»? невже ж під час «русской весны» 2014 року під повним контролем бойовиків полковника ФСБ Стрєлкова-Ґіркіна?), то на спірних територіях референдуми проводяться не так. Після Першої світової війни виникла низка конфліктів і навіть воєн за контроль над такими територіями. Що робилося у таких випадках? На ці території вводилися війська не задіяних у конфліктах членів Ліги Націй, створювалися тимчасові адміністрації терміном щонайменше на півроку, а війська учасників конфлікту виводилися. Такі адміністрації мали ресурси (в тому числі й фінансові) для забезпечення нормального життя населення, проведення вільної агітації за те чи інше рішення та здійснення референдуму (тоді вони називалися плебісцитами). Маск же пропонує лише «нагляд ООН» (а у кого буде контроль? у ФСБ і місцевих колаборантських «КҐБ»?). Ну, а про те, що чи не більшість населення окупованих Росією регіонів стала біженцями і не Маск, схоже, взагалі не здогадується, і не передбачає участі цих людей у референдумах, говорячи про «анексовані Росією регіони»…
Тепер – нейтралітет: «Україна залишається нейтральною державою». Маску вже нагадали, що у 2014 році Україна була нейтральною, існував навіть спеціальний закон про це, ухвалений з ініціативи промосковських сил. Допомогло? Ні. У 1939 році Фінляндія оголосила про свій нейтралітет у Другій світовій війні, те ж саме зробила Голландія. Це їм допомогло? 30 листопада 1939 року Червона армія вдерлася у Фінляндію з метою ліквідації незалежної Фінської держави, а 10 травня 1940 року те ж саме вчинив Вермахт стосовно Голландії. Ба більше: 23 червня 1941 року міністр закордонних справ Фінляндії заявив про нейтралітет його держави у німецько-радянській війні. У відповідь уранці 25 червня сотні радянських бомбардувальників здійснили нальоти на Гельсінкі й інші фінські міста. Інакше кажучи, запорукою безпеки поруч із тоталітарною державою можуть бути тільки потужна власна армія та сильні союзники. Скажуть: а як та сама Фінляндія після Другої світової війни зберегла свій суверенітет? Справа в тому, що Сталін намагався встановити в цій державі комуністичний режим мирним шляхом, а разом із тим змусив фінів підписати з СРСР договір про взаємодопомогу. Хрущов же після ХХ з’їзду КПРС вирішив, що номінально нейтральна позаблокова Фінляндія корисніша, ніж член Варшавського пакту. А ще після Сталіна ніхто з господарів Кремля не намагався територіально розширити межі СРСР/Росії – аж до Путіна…
Нарешті, про Крим. Тут у Маска відсутні будь-які сумніви у власній правоті: «Крим стає формальною частиною Росії, як це було з 1783 року (до помилки Хрущова)… Гарантія водопостачання Криму». ОК. Припустимо, що сучасна РФ та Російська імперія – те саме. Тоді Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, половина Польщі, Україна, Молдова, Грузія й низка інших держав-членів ООН – це історичні складові Росії й у будь-який момент можуть стати її складовими. А ще Аляска, частина Каліфорнії та Гавайських островів… Із відповідними наслідками. Не краща й формула «помилка Хрущова» - щодо Криму це улюблена теза російських сталіністів, які ненавидять «Микиту» за ХХ з’їзд, тобто непослідовну, але десталінізацію, за відмову від ядерного клінчу зі США у 1962 році, за «відлигу» і за мемуари, в яких останній комуністичний романтик на чолі партії більшовиків розповів чимало дуже й дуже цікавого про себе і про свою добу. Добре, вони мають за щи ненавидіти Хрущова й оббріхувати його – але чого Маск іде їхнім шляхом? Хрущов не «дарував Крим Україні», бо не мав на початку 1954 року тієї влади, щоби щось вирішувати самостійно, – персоною №1 у партійній ієрархії був тоді Малєнков, саме він проводив засідання керівництва КПРС, де було ухвалене відповідне рішення, а під законом СРСР про входження Кримської області до складу УРСР стоїть підпис Ворошилова. Та головне, звичайно, інше. Маск постійно заявляє про себе як про симпатика та захисника прав корінних народів. Росія ще до анексії Криму 1783 року депортувала один із чільних корінних народів півострова – кримських греків, які мешкали там близько двох тисяч років (адже Крим був невід’ємною складовою світу Античності) – у степи Приазов’я; здійснив цю депортацію понад 30 тисяч осіб тоді ще не надто відомий генерал Суворов. Головним корінним народом півострова були кримські татари, кримці, киримли (qırımtatarlar, qırımlılar), які мали там свою державу і створили високу культуру. Як пише сучасний французький мислитель Ален Безансон, «у той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, в Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра». На півострові на момент першої російської анексії мешкало близько мільйона кримців, а наприкінці XIX століття там залишилося менше, ніж 200 тисяч киримли (і це при високій народжуваності, притаманній цьому народу), які складали близько чверті всього населення Криму (тобто і загальне населення істотно зменшилося).
Упродовж 1918-20 років на території Криму відбуваються воєнні дії між різними силами, в основному «білими» і «червоними» росіянами, та розгортаються кілька хвиль «червоного терору». З 1921 року Крим стає автономною республікою у складі радянської Росії. Кримці начебто здобули в автономії (вони становили чверть її населення) певні політичні й культурні права. Проте двічі (у 1928 і 1937-38 роках) хвилі російського більшовицького терору знищували і без того нечисленну кримськотатарську інтелігенцію. Нарешті, у 1944-45 роках були депортовані всі киримли – 238 тисяч, з них близько 9 тисяч – учасників війни з нацистами. Поодиноких кримців не заарештували – як-от одного з уставлених льотчиків-асів Амет-Хана Султана, – проте їм заборонили жити в Криму. У місцях висилки депортовані отримували статус «спецпереселенців», вони мешкали в резерваціях – у т.зв. «спецпоселеннях», їх примушували до важкої праці на лісозаготівлях, на будівництві, в копальнях, колгоспах та радгоспах. Демобілізовані із Червоної армії солдати й офіцери теж отримували статус «спецпереселенців».
За оцінками активістів кримськотатарського руху, кількість загиблих у період 1944-56 років становить 46% від числа всього народу; ця цифра визнана багатьма міжнародними організаціями і вважається нині загальноприйнятою. Трагедія, коли загинула майже половина кримських татар, отримала назву Сюрґюн (Sürgün – вигнанець). Нагадаю, що німецькі нацисти та їхні холуї знищили під час Другої світової війни близько половини євреїв Європи, і за цей геноцид вони юридично та морально засуджені й визнані злочинцями проти людства й людяності. Російські більшовики та їхні холуї під час Другої світової та після неї знищили приблизно половину кримськотатарського народу і за це досі не одержали належної міжнародно-правової оцінки. Ілон Маск же пропонує нагородити Росію двічі анексованим нею Кримом на віка вічні за два століття (з незначними перервами) імперського геноциду, та ще й змусити Україну забезпечувати водою окупантів підполковника КҐБ Путіна.
