Нинішня ситуація «ні миру, ні війни» в Донбасі таїть чималі загрози українській державності. Коли війська протягом багатьох місяців сидять в окопах, не досягаючи видимих успіхів, зате зазнаючи чутливих, нехай і не катастрофічних, поразок і переживаючи фактично щоденні втрати, це вкрай погано позначається на їхньому моральному стані та бойовому дусі, навіть якщо ми маємо справу із цілком офіційною війною «за віру, царя і вітчизну». Класичним залишається приклад того, як з позиційного застою Першої світової війни народилася Лютнева революція в Росії. Звісно, для російської революції необхідні були й об’єктивні внутрішні умови — конфлікт самодержавної влади й буржуазії, наявність у країні революційних партій, колосальний розрив між багатими й бідними та багато чого іншого. Що було далі, добре відомо. Безсилля нової революційної влади як у продовженні війни або укладенні миру, так і у розв’язанні гострих внутрішніх проблем, в першу чергу національного й аграрного питань, привело до влади в жовтні 1917 року радикалів-більшовиків на чолі з Леніним і коштувало Росії десятків мільйонів жертв і сімдесяти років тоталітарного правління.
Усередині України жодних значимих змін на краще в плані боротьби з корупцією та поліпшення соціально-економічного становища поки не відбувається, хоча новій владі вже значно більше року. Тому у людини з рушницею з’являється неабияка спокуса піти розібратися з «бюрократами й корупціонерами» в Києві, щоб перейти в наступ без санкції того ж Києва, аби покінчити з сепаратистами й російськими військами на Донбасі (наскільки ця мета досяжна — інше питання).
Нинішня українська влада нових кавурів, бісмарків і пілсудських поки що не народила й усередині країни діє досить незграбно. Вона конфліктує з різними силами, що виступають за відновлення територіальної цілісності країни й справжню національну незалежність, і прагне не сваритися з олігархами й корупціонерами. Усе це створює велику внутрішню напруженість, і будь-яка широкомасштабна збройна провокація з боку бойовиків може викликати неконтрольований революційний вибух з непередбачуваними наслідками. Цілком імовірно, що кремлівські ляльководи саме на такий розвиток подій, на стихійний протест, і розраховують. Обидва варіанти для Москви, в усякому разі на першому етапі, здаються безпрограшними. У разі несанкціонованого наступу частини українських військ він не лише буде приречений на поразку, а й дасть Росії чудовий привід вийти з Мінських угод і відкрито направити свої війська на Донбас, а може й на всю Україну. Ресурс гібридної війни вже багато в чому вичерпаний, і Путіну залишається або переходити до відкритого збройного вторгнення, хоча б під прапором «миротворчої операції», або використовувати методи терактів, диверсій і економічного й політичного тиску, або визнавати свою поразку на Донбасі й по всій Україні. А для відкритого вторгнення потрібно якось легалізувати війну й участь у ній Росії.
І так само похід на Київ і повалення законно обраної на чесних виборах влади, хоч би яким було до неї ставлення, дасть Москві ще кращий привід остаточно наплювати на Мінські угоди й двинути свою армію на Київ під приводом «відновлення конституційного порядку». І за такого сценарію подій Заходу буде дуже важко протистояти російській агресії й підтримувати нову революційну владу. А в боротьбі з Росією один на один Україні ніяк не вистояти через різницю людського й економічного потенціалів.
Тому головне завдання українського уряду всередині країни — не допустити стихійного вибуху. Але до такого вибуху дуже навіть може призвести капітулянтська політика в Донбасі. Тут Порошенку варто виходити з одного принципового положення. Без катастрофічного розвитку подій у самому Києві Путін не піде на широкомасштабне вторгнення в Україну. Справа у гіршому разі обмежиться великою військовою провокацією й локальною наступальною, на кшталт здійсненої раніше атаки на Дебальцевський плацдарм, операцією. Нинішнє загострення ситуації під Маріуполем у зв’язку з цим виглядає особливо тривожно. Воно може виявитися просто великою військовою провокацією бойовиків з метою натиснути на українську сторону, щоб зробити її поступливішою в переговорах про відведення озброєнь і в питаннях особливого статусу Донбасу та проведення місцевих виборів під контролем і на умовах бойовиків. Але, в той же час, атака під Старогнатівкою може бути лише своєрідною розвідкою боєм у рамках локальної наступальної операції із захоплення Маріуполя. І якщо українське політичне керівництво й військове командування будуть і цього разу поводитися так само, як під час атаки на Дебальцеве, така операція може завершитися успішно для сепаратистів і їхніх російських союзників.
А падіння Маріуполя може мати найтяжчі й слабо передбачувані наслідки для нинішньої української влади. І Путін якраз може на це розраховувати, оскільки хаос в Україні для нього набагато переважніший, ніж збереження нинішнього уряду. Щоб запобігти можливим військовим поразкам і ймовірному революційному вибуху в армії, Верховному Головнокомандувачу досить зробити небагато, і всі необхідні заходи цілком здійснимі. Про них уже неодноразово писали аналітики.
Слід нарешті дозволити українським воїнам відповідати ударом на удар. Одна річ — широкомасштабна операція з повного визволення Донбасу на кшталт хорватської «Бурі». Політичні умови для неї ще не склалися й, мабуть, не скоро складуться. А от локальні удари по бойовиках і російських військах, що маскуються під бойовиків, — річ цілком здійсненна. Дебальцеве лягло тому, що сепаратисти змогли зосередити проти цього плацдарму свої основні сили, явно не боючись українських атак на інших ділянках фронту. Відтоді позиції українських військ істотно зміцнилися завдяки надходженню озброєнь і нової техніки та будівництву фортифікаційних споруд. Звісно, оборонятися за наявності укріплень набагато легше, ніж без них.
Проте не варто тішити себе ілюзіями. Оперативна щільність українських військ на Донбасі далеко не достатня для того, щоб перейти до класичної позиційної війни із суцільною лінією фронту й різного роду оборонними «валами». І в найближчому майбутньому необхідна щільність військ з українського боку навряд чи буде досягнута. Тому шлях до успіху лежить в маневрених діях у поєднанні з наполегливою обороною укріплених позицій і опорних пунктів. У разі наступу сепаратистів треба досягати розгрому їхніх ударних угруповань за допомогою обходу й оточення. Якщо будуть досягнуті локальні успіхи такого роду, це докорінно змінить ситуацію на Донбасі й надійно гарантує Україну від широкомасштабного російського вторгнення. Для такого вторгнення у Путіна просто не буде приводу скільки-небудь переконливого в очах західних держав, а руйнівних санкцій він дійсно побоюється. Та й сепаратистів навіть локальні поразки деморалізують, а бойовий дух української армії, навпаки, зміцниться.
Сподіватися ж на те, що війну на Донбасі зупинить створення демілітаризованих зон і відведення важких озброєнь від лінії зіткнення — надто наївно. Наскільки ОБСЄ може контролювати дії сторін у конфлікті на Донбасі, чудово демонструє епізод зі спалюванням броньовиків місії ОБСЄ в Донецьку. І настільки ж наївно пропонувати проводити місцеві вибори в окупованих районах Донбасу під контролем ОБСЄ в умовах, коли там господарюють бойовики та російські війська. Спостерігачі тоді піклуватимуться лише про власну безпеку, а не про чесні й вільні вибори. Лише сильна українська армія може гарантувати припинення збройного протистояння на Донбасі й внутрішню стабільність України.
А для того, щоб вона була сильною, треба вже зараз робити армію професійною. У ній повинні служити в першу чергу ті, хто хоче служити й воювати з агресором. А не ті маргінальні прошарки суспільства, яким не вдалося відкупитися від мобілізації і які були направлені воєнкомами в армію заради виконання плану з призову. Такі люди лише розкладають армію, як розклали російську армію 1917 року бійці запасних частин Петрограда, які роками ухилялися від фронту. І добровольці, мотивовані на боротьбу, мають уже сьогодні отримувати гідну зарплату. Для цього не шкода пожертвувати будь-якими іншими бюджетними витратами. А в перспективі професійною має стати вся українська армія.
Нерідко професійна (добровольча) армія викликає побоювання у політиків як потенційне знаряддя для бонапартистського перевороту. Але у випадку з сьогоднішньою українською армією подібні побоювання абсолютно безпідставні. В умовах, коли армія перебуває у збройному протистоянні з сильним і агресивним противником її професіоналізація цілковито використовуватиметься для боротьби із зовнішнім ворогом. Навпаки, поступове перетворення сьогоднішньої української армії на професійну допоможе поліпшити її моральний стан, укріпить бойовий дух і унеможливить якийсь «похід на Київ». Тільки відкладати всі ці заходи більше не можна.
