Ось так швидко вже і минув місяць протестів у сусідній Білорусі. Здавалося ніби тільки вчора були перші сутички на вулицях Мінська між протестувальниками та силовиками, згодом – перші поранені та вбиті. Ніби ще вчора легкий серпневий вітер свободи, попри спекотні днини, від яких під час виступу перед бюджетниками ніяковів сам «бацька», усе ж набуде ударної сили, і враз розтрощить багаторічну диктатуру. Тим паче, що і білоруська опозиція на 9-й день протистоянь із лукашенківською системою спромоглась таки об’єднати свої сили та створити Координаційну раду із забезпечення трансферу ради – задля формувань засад для переходу влади Олександра Григоровича до нового демократично обраного лідера Республіки Білорусь, якого би визнавали не тільки в Росії, але й на Заході, а самі «сябри» розпочали свою реінтеграцію до цивілізованого європейського простору, з якого її свого часу вирвали лещата Московської держави, а згодом – Російської імперії, СРСР, та сучасної РФ. Та й мітинги щоразу ставали велелюднішими, особливо із початком нового навчального року, коли до протестувальників активно долучилися й студенти.
Та усе ж… Поруч із такими очевидними ознаками відродження, здавалося би, давно забутої своєрідної білоруської пасіонарності (в позитивному сенсі), спрямованої на фундаментальні зміни у Білорусі, видно, що облога цієї фортеці під назвою «влада Лукашенка» поки що лише на початку. Імперія ще завдає ударів у відповідь. Зникають люди. Хтось безслідно. Хтось згодом опиняється в СІЗО (Окрестіно вже стало ледь не новим іменником на позначення окремого явища у сучасному білоруському словнику). Кому більше пощастило – вже втекли закордон.
Зрештою, зазнали удару й члени Координаційної влади Білорусі. Вранці 7 вересня невідомі вивезли у невідомому напрямку члена Координаційної ради Білорусі Марію Колесникову. Пізніше з’явилась інформації про її затримання білоруськими прикордонниками на білорусько-українському кордоні, а 9 вересня стало відомо, що вона арештована і перебуває у СІЗО № 1 у Мінську. Вранці 9 вересня підтвердилося затримання ще одного члена Координаційної ради Максима Знака.
Врешті дійшло до того, що про спробу білоруських силовиків увірватись до помешкання повідомила нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич – остання з семи членів президії Координаційної ради опозиції. Решта – або вже в ув’язненні, або покинули межі Білорусі. Аби захистити її від арешту, до неї додому прийшли посли Литви, Німеччини, Польщі, Швеції, Словаччини та Чехії і, на щастя, це їм вдалося. Наступного дня, 10 серпня, у домі Алексієвич було вже 17 дипломатів, які також висловили солідарність з нею. Більше того, Алексієвич наголосила, що вона не планує виїздити з країни, попри наявні в неї можливості. І це, звісно, потужний мотиваційний сигнал для тих протестувальників, які, можливо, почали в дечому розчаровуватись у вирі протестів, може і не до кінця вірячи, що щось зараз таки вдасться досягнути. Хоча чим далі, тим зрозумілішим стає, що насправді білоруські події радше набувають обертів, аніж йдуть на спад. І тут якраз певне не всупереч ув’язненням чи втечам з країни лідерів опозиції. Ці факти навпаки є детонатором подальшого суспільного обурення.
Разом з цим сусідня до Білорусі Росія (з якою, не варто забувати, РБ і далі Союзна держава) стабільно підтримує чинного (і поки що єдиного в історії) білоруського президента, прямо наголошуючи на тому, що у випадку необхідності готова надати режимові (а інакше зараз владу у Білорусі і не охарактеризуєш) Лукашенка силову допомогу. Та й останній вже, як здається, не той рішучий «бацька», який ще навіть місяць тому міг якогось словесного «наганяя» озвучити в сторону Кремля. Сьогодні в тому, що відбувається в «сябрів», за версією Олександра Григоровича, винні і Польща, і Литва, і Штати, і Україна, і взагалі весь світ, але тільки не Москва. Тільки не старший брат Путін. І тут без лапок – бо сам Лукашенко неодноразово говорив, що вважає Володимира Володимировича своїм старшим братом (цікаво, чи це суто його міжособистісні підходи, чи в такій конфігурації він вбачає й російсько-білоруські міждержавні відносини?).
Сьогодні й «вагнерівців» віддати назад Росії, ігноруючи позицію України, можна. І радо далі спільні військові навчання з росіянами проводити, хоч навіть стабільно проросійська Сербія цього разу відмовилася до них долучитись. Та й, вочевидь, для Лукашенка вже й не принизливо з рук посла РФ в Білорусі Дмітрія Мєзєнцева приймати подарунок – книгу з топографічними картами білоруських губерній у складі Російської імперії (чи не «презент» з натяком, минуле з огляду на майбутнє, так би мовити?). Такого навіть традиційно прорадянськи налаштований білоруський глава держави собі не дозволяв у кращі свої часи.
А що ж, до речі, Україна? Наша позиція щодо білоруських подій далі залишається своєрідною. І ніби не підтримуємо побиття громадян, і закликаємо білоруську владу виключно до мирних дій, засуджуємо арешти, та й за перевибори виступаємо, але водночас однозначних офіційних оцінок діям владної верхівки не даємо. По суті все зводиться до спорадичних коментарів президента України у тих чи інших ЗМІ, та заяв міністра зовнішніх справ України Кулеби під час міжнародних зустрічей. Прикметно, що і в домі Алексієвич поруч із послами не було українського візаві. Та що там казати – взагалі жодного представника України не було.
То кого ж ми підтримуємо? Чому пасивно реагуємо? Не хочемо погіршення відносин із офіційним Мінськом? Так вони і так погіршилися. Простий приклад – якщо в інтерв’ю Дмитру Гордону, яке побачило світ якраз напередодні виборів в Білорусі, Лукашенко виключно позитивно характеризував все українське, про Зеленського відгукувався що «Володя – хороший» (це цитата!), та й сам наголосив на своєму українському походженні, то вже зараз Україна в риториці «бацьки» – ледь не «розсадник кольорових революцій» в регіоні, плацдарм, з якого диверсанти намагаються в’їжджати в Білорусь, аби дестабілізовувати там ситуацію, та й взагалі Україна «віддалась на поталу» Заходу, хоч він її й ніде, мовляв, не чекає. Україна для Лукашенка – це ось той приклад, на який білорусам якраз не потрібно орієнтуватись, бо буде, бачите, біда – війна, постійна політична та економічна криза, ще й олігархи-скоробагатьки в додачу, від яких у 1990-х рр. тодішній і досі теперішній президент РБ начебто державу врятував.
За таких обставин інертність Києва видається ще дивнішою. Таке враження, що Україна досі дипломатично «терпить» таку вже місцями відверто образливу риторику білоруського очільника, аби зберегти Мінський майданчик для подальших переговорів в рамках Тристоронньої контактної групи. Втім, і щодо цього аргументи такі собі. Наприклад, де гарантії, що робота групи на території держави, офіційний курс якої за останній місяць різко знову повернув у сторону РФ, буде об’єктивною, а українська делегація не зазнаватиме жодного тиску як зі сторони інших переговорників, так і самої приймаючої у Мінську сторони? Та й прийнята 9 вересня учасниками контактної групи домовленість щодо спільної інспекції в районі селища Шуми в тому числі за участі представників ОРДО ставить під сумнів взагалі доцільність у близькій перспективі подальшого існування такого формату переговорів.
А тим часом в Україні наближаються місцеві вибори. То тут, то там представники української влади та політикуму роз’їжджають регіонами, відкривають дороги, школи, дитячі майданчики, і дискутують, хто ж візьме «мерські крісла» у великих містах України. А білоруси далі на вулицях. А Лукашенко далі президент. Хоч поки що формально виконуючий обов’язки. Бо ж чергової, вже шостої, інавгурації Лукашенка (не білоруського президента, а саме Лукашенка!) поки не було. Але й протести не йдуть на спад. Але й не всі опозиціонери з Білорусі втікатимуть. Приклад, зокрема, Алексієвич, мав би надихнути тих, хто ще вагався, або вже встиг опустити руки. Та й потужна підтримка опозиції зі сторони вільних народів світу присутня. Може скоро і Україна до них повноцінно приєднається? Принаймні хочеться на це сподіватися.
А поки переможених нема. Та й переможців не визначено. Боротьба триває. І не лише в Білорусі.
Павло АРТИМИШИН, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
