Заступання на посаду президента Володимира Зеленського стало блискучим завершенням того веселого шоу, яким, по суті, була вся його передвиборча кампанія. Що ж, напевно, такою і мала бути передвиборна кампанія справжнього коміка. Інавгурація Зеленського буквально зачарувала російських опозиціонерів — як політиків, так і широку публіку. Вони одразу ж порівняли веселу атмосферу справжнього народного свята з казенно-похмурою атмосферою останніх інавгурацій його тезка і колеги Путіна в ретельно зачищеній у такі дні від народу Москві. Сам же Путін вітати нового українського президента не поспішає. Його прес-секретар Дмитро Пєсков уже заявив, що Володимир Володимирович привітає Володимира Олександровича лише «з першими успіхами у справі врегулювання внутрішнього конфлікту на південному сході України і з першими успіхами у справі нормалізації російсько-українських відносин».
Від Зеленського вимагають фактичної капітуляції перед Росією. І у зв’язку з цим насторожують слова Зеленського про те, що його початковим завданням є встановлення миру на Донбасі, зустрінуті бурхливими оплесками депутатів Опоблоку: «Можу запевнити — для того щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все. І я точно не боюся ухвалювати складні рішення, я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги, і, якщо буде потрібно — я без вагань готовий втратити свою посаду, аби лише настав мир. Не втрачаючи наших територій. Історія — несправедлива річ. Не ми розпочали цю війну. Але нам цю війну закінчувати. І ми готові до діалогу. І я переконаний, що чудовим першим кроком для початку цього діалогу стане повернення всіх українських полонених».
Слова начебто правильні, всі українці мріють швидше закінчити війну, що триває вже п’ять років. Лишень, як відомо, війну можна закінчити або перемогою, або капітуляцією, або укладенням якогось компромісного миру. У перемогу України над Росією, як я гадаю, Зеленський не вірить, розуміючи колосальну різницю військових потенціалів двох країн. Капітулювати перед Москвою він теж не хоче і декларує прихильність курсу на вступ України в ЄС і НАТО. Залишається пошук компромісного миру. Але Москва не бажає визнавати себе стороною конфлікту і вести відповідні перемовини з Києвом, а вимагає, аби Україна вела перемовини про мир з донбасівськими маріонетками Кремля. Ведення ж таких перемовин само по собі означало б українську капітуляцію. Тут глухий кут, з якого поки що не видно виходу.
Звільнення всіх українських полонених — безумовно, добра справа. Але проблема в тім, що Київ, з одного боку, і Москва та сепаратисти — з другого, оперують різними списками як російських, так і українських полонених, і виходу тут теж не видно. Завоювати ж серця і душі мешканців окупованої частини Донбасу, як мріє новий президент, за умов окупації що триває, і тотальної російської пропаганди все одно не вдасться.
Кажучи ж про боротьбу з корупцією, Зеленський жодного разу не обмовився про необхідність реформи судової системи, об яку свого часу спіткнувся Порошенко. А без такої реформи корупцію навряд чи можна буде істотно зменшити.
Володимир Зеленський побажав, аби всі українці стали президентами. Це вже дуже нагадує багато разів висміяний ленінський вислів про куховарку, яка має керувати державою. Дивно звучить і побажання українцям бути ісландцями у футболі, а в обороні рідної землі — ізраїльтянами. Зеленський має на увазі, що збірна Ісландії на чемпіонаті Європи, що складалася з осіб різних професій, дуже вдало виступила, ставши справжньою сенсацією чемпіонату. Тільки якщо він має на увазі, що так само різні українці гуртом навчаться керувати державою, то це та ж таки історія з ленінською куховаркою.
Що ж до ідеї зробити українську армію міліційною і такою ж боєздатною, як ізраїльська армія, то мені вже доводилося писати, що це — утопія. В Ізраїлі висока боєздатність армії базується на високій вмотивованості всіх бійців, готових битися за Ізраїль. Невипадково палестинські араби — громадяни Ізраїлю в ізраїльській армії не служать. В Україні ж не менш ніж 16% населення, як засвідчив перший тур президентських виборів, підтримують проросійські партії, і дозволяти їм зберігати вдома бойову зброю, як це робиться в Ізраїлі, вельми ризиковано. Та й серед прибічників незалежної і демократичної України частка тих, хто готовий був би битися за неї зі зброєю в руках, значно менша, ніж в Ізраїлі. Не треба будувати тут ілюзій. А ось що мені справді сподобалося у промові Зеленського, то це слова про те, що «треба не міркувати про стандарти НАТО, а створювати ці стандарти».
Головні союзники України не висловили жодного негативного ставлення до наміру Зеленського розпустити Верховну Раду. І це далеко не випадково. Президент США Дональд Трамп, вітаючи Володимира Зеленського із заступанням на посаду президента, наголосив, що «США разом із народом України, вони з нетерпінням чекають на спільну роботу з новим президентом, сподіваюся, і з новим парламентом». Так само представники Євросоюзу лише висловили побажання, аби розпуск Ради відбувся в повній відповідності із законом. І їх усіх можна зрозуміти. Адже і в США, і в Євросоюзі чудово усвідомлюють, що нинішня політична система України може хоч трохи ефективно функціонувати лише тоді, коли президент має лояльну до нього більшість у парламенті і, відповідно, уряд, що належить до тієї ж політичної сили, що й він сам. Якщо ж триває протистояння президента і більшості в Раді, то як виконавча, так і законодавча влада виявляються паралізовані, що особливо небезпечно за умов реального воєнного протистояння з Росією в Донбасі і Криму. У разі ж проведення парламентських виборів у жовтні, як це й заплановано, президента Зеленського, чия партія в Раді поки що взагалі не представлена, чекає піврічне існування якщо не з прямо ворожою, то принаймні з не дуже дружньою до нього парламентською більшістю.
Мистецтва політичного компромісу Володимир Олександрович поки що не навчений. Отже, майже нічого реального здійснити зі своєї популістської програми він за цей час не встигне. І тоді до моменту парламентських виборів його популярність зменшиться, і партія Зеленського ризикує виступити не так успішно, як це було б у разі проведення дострокових виборів. Тому новому президентові важливо якнайшвидше здобути парламентську більшість, аби розпочати втілювати в життя свої обіцянки і змінювати персоналії у владі, а можливо — і саму систему влади у плані посилення президентських повноважень. Західні союзники України теж хотіли б, аби період протистояння президента і Ради був якомога коротший, щоб ним не могла скористатися Росія для реалізації своїх цілей.
Але проблема полягає в тому, що зараз не існує законного способу розпуску Ради. Хіба що сам парламент під впливом аргументів президента ухвалить рішення про саморозпуск і призначення дострокових виборів. Але таке навряд чи станеться. А поки що в Зеленського залишається лише один юридичний аргумент для розпуску Ради. Це — рішення Київського окружного суду дворічної давнини про те, що коаліції у Верховній Раді не існує. Рішення того самого суду, який за Януковича ухвалив розганяти Майдан... Але якщо парламент буде розпущено на цій підставі, то звідси випливає логічний висновок, що всі закони, ухвалені за останні два роки, нелегітимні і підлягають скасуванню, а це створить справжній правовий хаос в Україні. До того ж констатувати відсутність коаліції в Раді згідно із законом має її спікер, а не суд. На указ Зеленського про розпуск Ради в разі його публікації неодмінно будуть судові позови, і цілком імовірно, що рано чи пізно його скасують. А якщо Раду на той час вже буде обрано, її легітимність теж буде поставлено під сумнів. І цим вже точно скористаються проросійські сили для посилення хаосу в Україні. А хаос може змусити президента Зеленського капітулювати перед вимогами Кремля.
Ще Володимир Олександрович зажадав від Ради, яку він розпускає, за два місяці, що залишилися їй, звільнити голову СБУ, генерального прокурора та міністра оборони, а також ухвалити новий «багатостраждальний» Виборчий кодекс, що передбачає відкриті партійні списки. Зеленський, партії якого пророкують 40% голосів, якби парламентські вибори відбулися сьогодні, хотів би, аби вони проводилися лише за партійними списками, без мажоритарних округів, як нині. У цьому разі його партія «Слуга народу», яка поки що існує лише віртуально, мала б усі шанси здобути в Раді абсолютну більшість за рахунок партій, які не здолали б процентний бар’єр проходження до парламенту, тим паче, що в новому Виборчому кодексі його можна було б істотно підвищити.
Проте якби Рада все ж ухвалила новий кодекс упродовж наступних двох місяців, вже після початку передвиборної кампанії у зв’язку з достроковими виборами, легітимність цих виборів була б нікчемною. Довелося б розпочинати кампанію за одними правилами, з висуненням мажоритарників, а закінчувати за іншими, вже без них і з зовсім іншими партійними списками. Навряд чи таке, як і явно незаконний розпуск Верховної Ради, сподобається західним партнерам і спонсорам України.
А головне, за два місяці за умов активної передвиборної кампанії навіть технічно немає жодної можливості ухвалити новий Виборчий кодекс. Більшість депутатів роз’їдуться для агітації на місцях, і проблемою буде зібрати кворум. І так само депутати не зможуть ні звільнити генпрокурора, голову СБУ і міністра оборони, ні призначити на їхнє місце нових, так само як і сформувати новий уряд замість уряду Гройсмана, що йде у відставку. Наявний правовий глухий кут.
Трагічний і зловісний парадокс полягає в тому, що Кремль сьогодні влаштовують обидва сценарії як з достроковими, так і з черговими виборами. В обох випадках Зеленський ризикує серйозно ослабити свої позиції і посилити політичну нестабільність в Україні, чим Кремль неодмінно скористається. Тут можна чекати як на посилення воєнних провокацій у Донбасі, так і на спроби розвалити Україну за допомогою федералізації з висуненням відповідних вимог на місцях проросійськими силами та їхніми союзниками. Президентові Володимиру Зеленському і всім прибічникам незалежної і демократичної України треба буде залишатися напоготові.
