Приїхав до невеликого містечка, де я закінчив школу й де жили мої батьки. Воно мало змінилося з тих років, коли ми ганяли у дворі у футбол й лазили за черешнею до сусідських садів. Тут сонно тече життя, змінюючи в колишній будівлі райкому КПУ чиновників нових хвиль і зберігаючи у первісному вигляді контури вулиць із двориками сільського типу. Хоча телевізійні «тарілки» замінили голубники на дахах і оголошення про «установку інтернету» точно вказують на століття, новини дізнаються і поширюються, як і раніше, на базарі.
— Ти поглянь, до чого довели країну! — відразу ж після «здрасьтє» обурено говорить мені одноліток із сусіднього під’їзду. Колись він був першим секретарем райкому, потім пішов у бізнес, але не випав з тутешньої владної обойми, товаришує з першими особами біло-блакитного політичного спектра. Видно, його добряче притиснули, якщо він кипить від обурення. З іншого боку, в провінції люблять починати діалоги з переліку власних проблем і докорів владі. Пройшовшись поміж «помідорами з Умані», рибою з місцевих ставків і молдавськими яблуками, вислухаєш чимало звинувачувальних промов. Лають усіх: Порошенка й Тимошенко, депутатів, олігархів, Путіна та інших героїв «з телевізора». Про своїх — жодного слова. Місцевий мер керує містом чверть століття, але народний гнів із приводу тарифів, операцій на фронті, пенсій, доріг і зарплат його обходить, як ситий вовк дрібного гризуна. Агресія до верхів і лояльність до низів істеблішменту пояснюється просто. У райцентрах живуть за своїми правилах і навчилися зберігати себе, при зміні начальства в області й Києві, ще з радянських часів. Ми маленькі люди, скаже вам будь-який районний чиновник, збрехавши лише наполовину. Дійсно, у нас все вирішується вгорі, й чиста правда, що закритих комірчин більше там, де менший розмір адміністративної одиниці. Місцеве кабельне телебачення з ранку до вечора транслює музичні привітання іменинникам з числа тих, хто постійно проживає тут, і напередодні виборів пускає до себе до студії «балакаючі голови» з числа тих, хто остійно балотується на своїх вотчинах. Тому генератори політичного збудження — виключно одні центральні українські телеканали, що замкнулися на столичному світі, як феодали в замках.
• До міста своєї ранньої юності я приїжджав в різні часи: коли тут будували комунізм, і коли в «кравчучках» перевозили дефіцити перехідного періоду. Приїжджав і на початку війни, коли Росія окуповувала Крим й піднімала своє підпілля на боротьбу з Україною в Одеській області та Придністров’ї, яке звідси в двох годинах їзди на велосипеді. Пам’ятаю, коли вийшов із вагону порожнього московського поїзда, здивувався сірості простору: жодного українського прапора, жодної ознаки державного життя. Муміфікацію часу підкреслював «вічно живий», що вказував на Придністров’я, звідки загрожувало його царство.
• Сьогодні Леніна немає на п’єдесталі. Прибрала влада, щоб уникнути ексцесів. У день української вишиванки біля брендового гастронома троє парубків співали під бандуру «Як на ті чорнобривці погляну...» Через всю привокзальну площу — величезне гасло для приїжджих: назва станції з констатацією: «Це — Україна». Сильне враження справляють міліціонери: звернувшись до них українською, отримуєш відповідь тією самою мовою. Непогано, для містечка, що донедавна розмовляло виключно російською.
Націоналізація міста відбулася поза патріотичним почуттям. Просто власники й начальники, в райцентрах це одні й ті самі люди, засвоїли: всі варіації на тему «ДНР» закінчаться погано, насамперед для заможних. Адже їм є, що втрачати, окрім ланцюгів. Страх втратити бізнес, посади й сформованого за десятиліття кланового співтовариства господарів району змусили підкорятися Києву. Так звичніше. Після помаранчевої революції погрози були чималі, але вщухли шторми, й повернулися колишні часи. Чому зараз має статися інакше?
• Низи теж не хочуть потрясінь. По-перше, лячно. Родичі, які приїхали сюди зі східних областей, розповідають різні речі, але жахи й страждання присутні у всіх варіаціях. По-друге, Придністров’я агітує краще за будь-яку піар-компанію. Ніхто не хоче опинитися без державних гарантій на пенсії, зарплати, міжнародного визнання паспортів, дипломів, власності тощо. Контрабанда, як джек-пот, що випадав на долю мешканців українсько-молдавських сіл, вичерпалася з встановленням військового контролю кордонів. Жити нема на що в сусідньому Рибницькому районі. А поруч — у нашому — платять пенсії. Не дуже високі, але місто функціонує й подекуди навіть кладуть асфальт. Тут давно нічого не виробляють на минулому набутку: розпиляно на металобрухт цукровий завод, зруйновано м’ясокомбінат, покинуто ремзавод, давно закриті фабрики. Нове на разі не з’явилося, якщо не рахувати аптек, магазинів та заправок. Лише держслужба й пенсії забезпечують купівельну спроможність населення.
• Спеціально опускаю назву міста. Суть не в тому, щоб вказати місце, де важко й довго змінюється життя, прикмети якого впали в око. Хочеться зрозуміти причину непохитності провінційних засад. Чому в маленьких містах молодь не цілується на вулиці? Чому тут ніколи не збираються на флеш-моби й взагалі, за своєю ініціативою. Лише на День міста або офіційні свята. Звичайно ж, виключаючи галасливі весілля, де гуляють сотні. Чому тут важко жити поза місцевими правилами й говорити з людьми без наслідків у громадській думці? А головне, чи можна змінити країну, якщо кожен, або майже кожен, райцентр неспроможний до змін: влада та бізнес — у начальства, пенсії — в останніх. Чи така вже наша соціальна екосистема, на кшталт сусідніх Пінських боліт, де дзюрчать свіжими струменями Пріп’ять, Стир та Ясельда, а посередині — непрохідна трясовина — заповідник для птахів і перешкода для людини. Одного дня я пройшов на човні той край і довго залишався під враженням дивного природного поєднання: рухи чистих вод і затхлого застою. Природа вміє поєднувати такі речі, знаходячи для кожного середовища своїх мешканців. Може, й у нашому людському світі теж мають бути місця стрімкого і спокійного життя, де втомленим від хвилювань шукачам пригод гарантовано спокій і релаксацію в середовищі, схожому на невагомість. Але що робити тим, хто бажає залишити рідні тихі чорториї заради непередбачуваного життя?
