Попри оптимістичні запевнення з боку влади, що четверта хвиля мобілізації проходить за планом, війська стримують наступ противника, а керівництво Генштабу зміцнене, інформація з багатьох інших джерел не дає підстав для такого бачення ситуації на фронті та в тилу. Ба більше: симптоматичним є те, що типологічно повторюється низка трагічних для України сюжетів, уперше «обкатаних» наприкінці 1917 та на початку 1918 років, потім — у 1919—1920-х, а ще потім — у 1946—1949-х роках.
• От, скажімо, що повідомив наприкінці січня радник Президента, один із керівників реальних та дієвих волонтерських груп Юрій Бірюков.
Виявляється, на той момент 57% оповіщених військовозобов’язаних Івано-Франківської області не прибули на проходження медичних комісій. А 37% оповіщених військовозобов’язаних цієї області взагалі залишили територію України. Куди? Значною мірою туди, куди їх ласкаво запросив В.В. Путін — до Росії. У свою чергу, голови низки сільських рад Тернопільської області відкрито саботують заходи щодо оповіщення військовозобов’язаних; а голова ради села Конюхи Козівського району повідомила: напередодні оголошення мобілізації ті її односельці, хто міг під неї підпасти, найняли два автобуси і виїхали на них до Російської Федерації. За словами Бірюкова, в селищі міського типу Кольчине Мукачівського району Закарпатської області зі 105 осіб повістки вручені тільки трьом: дев’ятеро не проживають за адресами реєстрації, а 93 чоловіки впродовж січня виїхали на сезонні сільгоспроботи. Кудись за межі України. «За останні 30 діб державний кордон у Чернівецькій області перетнуло 17% від загального числа військовозобов’язаних області. З неофіційних джерел відомо, що хостели та мотелі в прикордонній області сусідній Румунії повністю заповнені тими, хто ухиляється від призову», — повідомив радник Президента. Натомість, за його словами, по більшості областей центру та півдня України маємо «нормальне виконання планів мобілізації»; так само нормально проходить мобілізація й у вільних від окупантів частинах Донецької та Луганської областей.
• З інших джерел надходить інформація про те, що на Львівщині близько третини військовозобов’язаних теж активно ухиляється від мобілізації — але тут чимало з них терміново втекло до Польщі, а не до Росії...
Що це нагадує? Водночас і події 1917—1918 років, коли російська пропаганда розклала селян та городян Наддніпрянщини, і вони у своїй масі не захотіли стати на захист УНР від не надто численних, але підкріплених надпотужною пропагандистською машиною більшовицьких військ; і події 1919—1920 років, коли формування Української Галицької Армії переходили то на бік «білих», то на бік «червоних», аби лиш їх ніхто не чіпав; і 1946—1949 роки, коли частина галицької молоді пішла в «яструбки», щоб воювати проти УПА за інтереси Кремля... Можна не сумніватися, що чимале число тих, хто ганебно втік від мобілізації до Росії, прагнучи там «перечекати війну», буде належним чином «оброблене» ФСБ і перетворене на «п’яту колону», яку засилатимуть у наші тили, а то й на «визвольну армію України» (a la «червоне козацтво» Віталія Примакова). Але вже й зараз ті, хто втікає від призову, вбивають українських вояків на фронті — самим фактом своєї нікчемності.
Російсько-терористичні війська навряд би так рішуче намагалися наступати ледь не по всьому фронту, якби не численні факти небажання воювати, зафіксовані передусім на Західній Україні. Сьогодні шовіністична частина російської блогосфери збиткується з «укропів» і «хахлів»: мовляв, які вони нікчемні, які полохливі, які генетичні нездари, просто-таки «нижча раса». Тож агресивність Путіна отримала нову міцну підпору, і створили її як ті, хто втік від мобілізації, так і ті, хто агітував проти мобілізації (впадає в око, що така агітація розпочалася ще півроку тому на деяких західноукраїнських телеканалах) чи хто нині поширює у соцмережах гасло: «Мобілізація вбиває».
А відтак до війська і на фронт ідуть, як і в 1917—1918 роках, найкращі представники української нації (до речі, як і тоді — люди різного етнічного походження), і гинуть сьогодні теж найкращі. Президент Порошенко поінформував, що з 20 січня без повісток лише за тиждень добровольцями зголосилися до війська дві з половиною тисячі патріотів. А скільки ганебно втекло, в тому числі й до Росії, де-факто ставши цим на бік агресора?
• Звичайно, небажання іти воювати частини галичан (і не лише галичан) має своїм підґрунтям не тільки їхню особисту нікчемність чи «антивоєнну» (тобто антиукраїнську) пропаганду певних груп місцевих «лібералів», а й системні помилки центральної української влади. Як і в 1917 році, вона досі плекає пацифістські ілюзії та попри все сподівається домогтися якихось мирних домовленостей з ідейними нащадками Леніна і Сталіна, Муравйова й Артема. Та ще й таких домовленостей, які виконуватимуться як Росією, так і її місцевими сателітами (чи варті колись були угоди з Росією бодай вартості паперу, на яких вони фіксувалися?). Як і в 1917—1918 роках, вільно діють мас-медіа, які на гроші агресора чи його пахолків підривають моральний дух українців. Як і в 1917 році, бойові генерали усуваються з посад, а найбільш боєздатні частини намагаються або розформувати, або тримати «в чорному тілі». Як і тоді, центральна влада не виявляє бажання приборкати мерії низки ключових стратегічних міст (Харків, Запоріжжя, Полтава — список можна продовжити), що виявляють відверту симпатію до агресора та фактично є легальною «п’ятою колоною». І так далі, і таке інше... А на додачу вкрай погано, якщо не вжити різкішого визначення, працюють воєнкомати (он, скажімо, у Харкові затримали одного з воєнкомів за систематичне отримання хабарів від ухильників-дезертирів...). Але це не знімає провину з тих тисяч нікчем, що не мають права зватися чоловіками, які своєю поведінкою просто-таки запрошують Путіна посилювати агресію проти України й убивати українців. Убивати справжніх чоловіків і жінок, які стають поруч із ними, знехтувавши тезою, що, мовляв, війна — це не жіноча справа. На жаль, жіноча — і приклад Надії Савченко ще більш яскраво висвітлює нікчемність боягузів-дезертирів та відвертих зрадників, які тікають від мобілізації до Росії.
• ...У Києві на початку 1918 року було понад 100 тисяч зрілих і сильних чоловіків, що добре вміли стріляти (навчила Перша світова війна) і мали вдосталь зброї (в арсеналах, а то й у себе вдома). Але під Крути йти довелося ледь навченим військовій справі юнакам, бо сто тисяч дурнів і нікчем гадали, що пересидять російську навалу вдома і нічого страшного вона їм не несе...
Отож сьогодні, як на мене, варто говорити не лише про героїв, а й про нікчем. Переконаний, якась частина з них не безнадійна. Головне — щоб цих людей обпалив сором. А як афористично висловився, ведучи мову про 1790-ті роки, про відсіч революційної Франції зовнішнім агресорам, зокрема росіянам, непопулярний нині Карл Маркс, «сором є свого роду гнів, звернений усередину самого себе. І якщо вся нація істинно соромиться, то вона стає левом, який готується до стрибка».
