У книзі Вінстона Черчилля «Мої ранні роки» (1874-1904) є один дуже примітний фрагмент. Черчилль згадує 1896 рік, коли він, 22-річний офіцер 4-го гусарського полку, в очікуванні відправки до Індії віддавався радощам світського життя. «У ті дні Англійське Товариство ще жило по-старому. Це було яскраве і могутнє плем'я, що трималась абсолютно тепер забутих норм поведінки і способів їх охорони. Значною мірою всі знали один одного. Близько ста видатних сімей, що правили Англією протягом багатьох століть, були пов'язані тісною спорідненістю через шлюби. Усюди зустрінеш або друга, або родича. У більшості випадків перші в суспільстві були першими і в парламенті, і на скачках». Сто сімей, які правили Британською імперією (на той час населення цієї імперії становило чверть населення світу і чверть світової території), в описі Черчилля немов зійшли зі сторінок трактату Джона Локка про виховання джентльмена.
Все змінилося кардинальним чином за якихось два десятиліття. Цю несподівану істину відкриває Черчиллю в 1920 році Поль Камбон, який був послом Франції у Великій Британії більше 20 років, з 1898 по 1920 рік. Розмова відбулася в будинку самого Черчилля, за сніданком, до якого навмисно був запрошений французький посол, який вже завершав на той час свою місію. Ось як це описано: «Протягом двадцяти проведених мною тут років, - сказав старий посол, - я спостерігав за тим, як в Англії відбувається революція глибша і смілива, ніж навіть Французька революція. Правлячий клас втратив політичної сили і здебільшого власності, причому сталося це майже непомітно і без єдиної людської жертви». Черчилль, цитуючи слова поважного французького дипломата, повністю з ним погоджується. Цей процес втрати британською аристократією влади і впливу був добре показаний в серіалі ВВС «Абатство Даунтон» (Downton Abbey).
Тепер, майже сто років потому, ми спостерігаємо не менш глибокі зміни. Якщо Європу після Другої світової відтворювали такі видатні політики, як Конрад Аденауер, Людвіг Ерхард, Альчіде де Гаспері, Робер Шуман, Шарль де Голль, то сьогодні, схоже, ми не знайдемо в європейській політиці фігур, рівних їм хоча б трохи. Ще зовсім недавно існувала думка, що харизматичних лідерів змінили політичні технократи. Якщо прийняти це твердження, то з 1896 року значення слова «влада кращих» тричі змінило своє значення. Спочатку «кращими» були представники аристократичних родів, що правили великими імперіями багато століть. Потім «кращими» стали харизматичні політики, які відновлювали Європу після Другої світової. Світогляд цих політиків сформувався ще в «старі добрі часи». Примітно, що Аденауер, Гаспері, Шуман і де Голль були ревними католиками. Аденауер став одним із засновників німецького Християнсько-демократичного союзу (ХДС), а Гаспері стояв біля витоків італійської християнсько-демократичної партії (ХДП). Для цих політиків християнська етика і соціальна доктрина католицької церкви стали ідеями, навколо яких мала сформуватись нова Європа, що відкидала спадщину фашизму і нацизму і протистояла спокусам комунізму. На зміну цим найкращим поступово, з кінця 60-х - початку 70-х років, стали приходити інші «кращі». Вони приходили до влади завдяки своїм талантам і освіті, вони були представниками іншого, нового світу. Ще в 1958 році британський соціолог Майкл Янг написав футуристичний трактат «Підйом меритократії» (The Rise of the Meritocracy), в якому йдеться про майбутнє суспільство, в якому правлять інтелектуали і експерти. Відтоді термін «меритократія» («влада достойних») набув широкого поширення. Мабуть, покоління європейських політиків останніх десятиліть можна було б описати за допомогою цього терміну (хоча, безумовно, і з деякими застереженнями).
Але ось зовсім недавно, 17 січня цього року, в «Нью-Йорк Таймс» з'явилася невеличка стаття болгарського політолога Івана Крастєва «Підйом і падіння європейської меритократії» (The Rise und Fall of European Meritocracy). Назва цієї статті явно перекликається з назвою книги Янга. Крастєв намагається проаналізувати витоки хвилі популізму, що захлеснула старий Континент. Чому європейці з такою охотою голосують за демагогів, чому знову відроджується націоналізм у його найелементарніших формах? Чому людям набридли експерти і представники освіченого класу? Меритократи дратують багатьох не самим фактом свого успіху, а, швидше, своєю переконаністю в тому, що їхні успіхи є наслідком їхньої переваги над іншими людьми. Вони переконані, що розумніші за інших, працюють краще і більше за інших, і тому їхні успіхи і владні претензії повністю виправдані. Вони заслуговують на владу і авторитет саме тому, що вони розумніші і талановитіші. «Парадокс нинішньої політичної кризи в Європі корениться в тому, що елітам в Брюсселі ставиться в провину саме те, що становить предмет їхньої гордості: їхній космополітизм, їхнє вміння протистояти публічному пресингу, їхня мобільність». Меритократична еліта Європи - це наймана еліта. Вона чимось нагадує легіонерів найбагатших футбольних клубів. На легіонерів витрачаються величезні гроші, щоб перемагати. Але якщо великі гроші, витрачені на легіонерів «не окупаються», ті одразу ж стають тягарем для своїх клубів. Крастєв хоче пояснити недовіру і неприязнь багатьох європейців до меритократів занадто просто. Він вважає, що головні причини неприязні - емоційні. Громадяни в останнє десятиліття чомусь (Крастєв не пояснює чому) стали цінувати не успішність, таланти і мобільність «найманої меритократичної еліти», а «відданість етнічним, релігійним або соціальним групам». «Популісти обіцяють людям не судити їх на підставі заслуг (merits). Вони обіцяють солідарність замість належної справедливості». Популісти «обіцяють відновити національні та ідеологічні зв'язки, ослаблені глобалізацією». «Простіше кажучи, вони обіцяють своїм виборцям не компетентність, а солідарність (intimacy). Воно обіцяють відновити зв'язок між елітами і народом. І багато хто сьогодні в Європі вважає цю обіцянку вельми привабливою».
У роздумах Крастєва мені здається важливим те, що він звертає увагу не просто на політичну кризу в сучасній Європі. Він цілком обґрунтовано міркує про кризу еліт і про втрату довіри до ідей, які ці еліти сповідують і намагаються реалізувати на практиці. Але пропонований Крастєвим аналіз нічого не пояснює. По-перше, не всі еліти підпадають під запропоновану їм характеристику, а тільки певна частина європейської еліти (адже він сам говорить про «еліти Брюсселя», про євробюрократію). А по-друге, залишається незрозумілою раптова зміна в настроях європейців. Чому вони раптом почали цінувати не компетенцію успішних менеджерів-технократів, а національну солідарність і національно-культурну ідентичність?
Крастєв пропонує нам розуміти політичну реальність у світлі жорсткої дихотомії: або космополітична еліта (компетентне управління, універсальні цінності, раціональність, ефективний менеджмент), або національні еліти (національна солідарність, лояльність до релігійних і етнічних груп, ірраціональні ідеології, що підтримують ізоляціонізм і сепаратизм). Але це помилкова дихотомія. З її допомогою ідеологи політичного лібералізму відмовляються від змістовних дискусій на важливі політичні теми. Ліберали звинувачують «популістів» у тому, що ті створюють фобії для маніпуляції громадською думкою. Але при цьому самі ліберали створюють нові фобії, представляючи опонентів у вигляді темних, малоосвічених людей, якими рухає заздрість до талантів і успіху. Виходить, що меритократи - це ліберальні еліти, а популісти - це їхні опоненти, які хочуть послабити їхню владу, граючи на емоціях та інстинктах легковірних громадян. Все, що можуть меритократи, - це просвіщати, показувати свою справжню перевагу, нести світло темним масам. Власне, перед нами стара програма просвітян XVIII століття, трансформована ідеологами марксизму.
Віра в успішних найманих менеджерів ще сильна й у нас в Україні. Все почалося з журналістів-легіонерів. Вони довгий час були головними особами провідних українських телевізійних каналів. В останні два роки ми спостерігали за діями політиків-легіонерів (зазвичай теж із ближнього зарубіжжя, тільки трохи іншого). Успішних результатів поки мало. У грудні минулого року в інтерв'ю одній з українських газет екс-міністр фінансів Нової Зеландії Рут Річардсон (одна з авторів новозеландського економічного дива) поділилася своїми спостереженнями: «Якщо вам потрібна реформа і ви запрошуєте для її реалізації топ-менеджера іноземця або групу іноземних консультантів, розраховуючи на гарантований успіх, то ви маєте помилкові ілюзії. Так реформи не робляться. Іноземці можуть визначити якийсь статус-кво, здійснивши поверхневі зміни». Ці слова Річардсон дозволяють по-іншому оцінити роздуми Крастєва. Можливо, описані ним меритократи не такі вже талановиті й успішні? Можливо, й нинішня політична криза в Європі - це частково їхніх рук справа? Якщо це так, то так звані популісти - це тільки перший наслідок кризи, яка ще не досягла своєї глибини.
Я почав цей допис зі спогадів Вінстона Черчилля. Він говорив там про владу кращих, які правили Британією кілька століть і привели її на вершину могутності. Відтоді багато що змінилося. І в Британії, і в Європі, і в світі. Але одне питання залишається актуальним: якщо правити повинні кращі, то що означає сьогодні «бути кращим»? І чи реально взагалі в нинішніх умовах зробити можливою «владу кращих»? Від відповіді на ці запитання багато залежатиме в найближчому майбутньому.
