Що відбувається в Україні останніми тижнями, звісно, її внутрішня справа, але в нинішніх обставинах межа між внутрішнім і зовнішнім вельми умовна. Те, що відбувається, пов’язане не лише з війною, що йде між Росією та Україною, а й з тим, що в ньому відбивається щось спільне для обох держав, щось породжене за часів їхнього існування в єдиному Радянському Союзі.
Українська кланово-олігархічна демократія дуже нагадує те, що було в Росії дев’яностих років. Пояснюють це, як правило, вдаючись до слова «совок», причому найчастіше йому надається над— або позанаціональне значення. Тим часом, «совок» — усього лише синонім слова «російський» у певний історичний період. І всі народи, що входили до Радянського Союзу, досі несуть сліди русифікації — якісь лише зовнішньої, а якісь глибоко внутрішньої, на рівні як особистості, так і соціуму з політикумом.
Щодо того класу, який заведено називати буржуазією, то російською ставала будь-яка буржуазія, що приходила до Росії й приймала місцеві умови. Російською залишилася й та, що вийшла з російської імперії в її радянському варіанті. Стосовно нинішньої ситуації в Україні часто вживають слово «феодалізм», маючи на увазі олігархічні клієнтели, що пронизують усі прошарки соціуму й політикуму, в першу чергу медіа-середовище, депутатський корпус та інші гілки влади. Точніше було б говорити про пострадянську приватизацію держави за російським зразком. З тією різницею, що в Росії приватизація вже монополізована.
Повторю те, що вже не раз говорилося. «Капіталізм за Вебером» існує в тих небагатьох країнах, які почали модернізуватися раніше всіх і глибше всіх. Те, що формувалося й формується під впливом їх демонстраційного ефекту, в результаті втягування в глобальні процеси, іменується по-різному — від світової периферії до карго-капіталізму. А можна це назвати й капіталізмом за Марксом — коли не історична практика, а умоглядні схеми відіграють головну роль в інтерпретації соціальних відносин. Національні буржуазії в таких країнах спільно з буржуазіями прийшлими створюють украй суперечливий соціум.
У Росії основне його протиріччя — запозичення світових економічних практик і вбудовування в світові економічні структури при збереженні й навіть посиленні національної ідентичності, що формується на основі протиставлення світовому цивілізаційному центру. В Україні інше. Це прагнення здружитися з центром, залишаючись периферією, не відмовляючись від тих преференцій, що дає російська модель.
Чому настільки ускладнено? Та тому, що лише ось так, зайшовши здалеку, можна знайти пояснення тому, що Україна досі не ввела санкції проти Росії. І це викликає справедливий подив у тих, хто їх ввів. Є сенс копнути так глибоко, спостерігаючи за хурами з українськими продуктами, що їдуть до Криму.
Останнє вельми істотне й тривожне. Не лише олігархи шукають якщо не інтеграції, то збереження зв’язків з Росією. Це відбувається на рівні середнього класу, до якого належать і ті, хто торгує з Кримом, і ті, хто везе туди товари. А це вже основа будь-якої нації.
Кремль при цьому дає українській правлячій еліті цілком певні сигнали. Одночасно з відставкою Коломойського отримав нове призначення в Москві Віталій Захарченко. Випадковостей у кремлівській політиці не буває: показана перспектива не інтеграції навіть, а зрощення еліт. До речі, не моя думка, чув від обізнаних людей: колишня правляча еліта почувалася в Росії комфортніше, ніж в Україні. У Януковича підмосковні хороми не гірші за ті, звідки його вигнали. Зв’язку самого різного роду можна пошукати і в інших.
Як і за радянських часів, переїзд до Росії, до Москви був для української еліти вже сам по собі підвищенням. Чи дуже змінився її склад за останній рік?
Те, що я зараз скажу, звісно, буде оскаржене в Україні. Але це враження, що складається в Росії. Звісно, конфлікт Порошенка з Коломойським — звичайна справа в ході переоблаштування суспільства після зміни влади. Ще й не таке бувало. Боги завжди й скрізь прагнуть, всі революції пожирають своїх дітей. Але все-таки у багатьох склалося враження, що це був конфлікт партії колабораціонізму з партією опору. При цьому партія опору викликає більші симпатії, ніж її опонент. На короткий час вельми ймовірним стало утворення нового вогнища сепаратизму, вже ніяк не пов’язаного з Москвою. Але Коломойський на це не пішов.
Сказане не означає, що я намагаюся зайняти якусь позицію у внутрішньоукраїнській суперечці. Але коли вживаються слова «колабораціонізм» і «опір», тема міркувань перестає бути суто внутрішньою. Можливо, «колабораціонізм» — це занадто. Але очевидне інше: конфлікт виник через власність. Тобто при окупації частини території й продовженні війни знаходяться час і сили для того, щоб займатися справами, від опору агресорові далекими. І згадується старий жарт часів Другої світової війни: Петен рятує меблі, де Голль — честь.
Тоді треба пригадати й інше: скільки французів підтримало порятунок меблів. Водії хур, що їдуть до Криму, й господарі товарів, які вони перевозять, видно, політичні мебельники. Але на дворі не сороковий рік минулого століття, і на питання про їх чисельність і вплив можна отримати точну відповідь у соціологів. А ось з цим якраз справи йдуть не дуже добре. Результати опитувань на ці теми з’являються рідко, поширюються погано. Але це півбіди. Їм часом не хочуть вірити. Стикався з цим, коли з’являлися опитування про ставлення до Майдану й АТО, що свідчать про відсутність єдності в українському суспільстві, що саме по собі вельми непогано, якщо свідомо працювати з цими даними. Але їх простіше не помічати.
У Росії ж ставлення до соціології стає непристойним. Результати досліджень незалежного Левада-центру невеселі. Зростає підтримка Путіна, скорочується кількість тих, хто готовий покинути країну, населення стає монолітним. І все це перебуває в протиріччі із запевненнями прогресивної громадськості, що режим ось-ось повалиться. Тому в хід йдуть залізні аргументи: «не вірю», «у мене інше враження», «мені здається інакше», «суперечить здоровому глузду». Загалом, «цього не може бути, тому що не може бути ніколи».
Російська інтелігенція всіх національностей і громадянств продовжує жити в паралельному світі з паралельною історією. Ось, будь ласка, Ольга Сєдакова: «Брудна, пустопорожня й жорстока говорильня, яку нам пропонують натомість як нашу самобутню національну ідентичність, схожа на підпарканне марення». Яка самобутня національна ідентичність? Де вона? Коли була? У чому виявлялася? У яких історичних звершеннях?
Ось вона — в телевізорі. Ось вона — на вулиці. Ось вона — в соціологічних опитуваннях. І вона самобутня, не штучна, не нав’язана. Іншої немає й не передбачається.
Не буде ні іншої Росії, ні іншої України. Вивчення обох держав має бути вільне від спроб нав’язати дійсності свої мрії й очікування. Інакше доведеться поставити хрест і на мріях, і на очікуваннях. Але одне очевидно зараз: у Росії не було й немає громадянського суспільства. В Україні воно почало складатися, й у нього є шанси сформуватися. І це головна відмінність між двома країнами.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
