Що відбувається в Росії та з Росією має бути для нас не стільки предметом зацікавленості, скільки постійною необхідністю: Росія — наш сусід назавжди. І все, що з нею відбувається, має прямий чи опосередкований стосунок до України. Чи зміниться вона на краще чи ні — хто знає. І коли. Найсумніше те, що керівництво країни може і змінитись, а от чи зміниться менталітет народу, яким він є на сьогодні і яким його роблять? Я не певен, що імперське, зверхнє ставлення до сусідів і передусім до слов’ян, яких вони вважають другорядними по відношенню до себе, можна легко змінити навіть при справді демократичному правлінні. Отже, цього сусіда треба знати, знати, що він робить, що планує і, при можливості, мінімізувати для нас ризики з його боку.
Займаючись Африкою, я на її прикладі намагаюсь показати деякі кроки потужної, професійної політики Росії в її прагненні відновити своє місце серед глобальних гравців, як за часів СРСР. Якраз Африка є тим полігоном, де Росія активно проводить таку політику. Найбільш показовим є проведення в Сочі 23—24 жовтня першого саміту «Росія — Африка».
Підготовка до саміту тривала майже два роки. Весь дипломатичний корпус займався тим, щоб гарантувати присутність на саміті всіх (!) африканських країн. І це завдання було виконано. На початку жовтня було випущено пам’ятну срібну монету «Саміт «Росія — Африка». В меню місцевих ресторанів і кафе ввели блюда африканської кухні. Спікерами саміту були президент Росії В. Путін і президент Єгипту, він же голова Африканського Союзу Абдель Фаттах ас-Сісі. Були присутні всі (!) 54 країни Африки — ворогуючі, конфліктуючі, не забуваючи образ від сусідів. 43 із них були представлені президентами і прем’єр-міністрами, 11 — міністрами, послами. Всього близько 3000 чоловік. Крім цього — майже 10 000 представників російських ділових кіл. Президент В.Путін провів зустрічі з 14 главами держав і урядів, серед них — ПАР, Нігерія, ДРК, Ефіопія, Алжир, Судан, Ангола, Кенія, ЦАР. Було проведено 30 ділових сесій. Підписано 500 угод на суму майже 13 млрд доларів (у середньому 26 млн доларів на одну угоду — не багато). Головна доповідь — «Росія — Африка: загальний погляд у 2030 рік». У ній В.Путін констатував: «Африка стає центром світової економіки». А також підтвердив про списання 20 млрд доларів старих боргів Росії. По закінченні було прийнято Декларацію з 47 пунктів. Підписано Меморандум про взаєморозуміння між Африканським Союзом і Євразійським економічним союзом. Домовились повторювати такі саміти кожні три роки (на початку думали про кожні два роки, але... дорого, 73 млн доларів). Це все загальновідомі факти. З чим підійшла Росія до цієї непересічної для глобальної політики події?
Газета «День» уже висвітлювала політику Росії в Африці («День», № 146, 15. 08. 2019). Варто ще раз коротко згадати про ключові моменти.
За попередні два десятиліття об’єм зовнішньої торгівлі РФ з Африкою виріс приблизно в 10 разів. Найбільш помітне зростання відбулося за останні роки (2014—2017 рр.) — на 40%. Санкції проти Росії після окупації Криму та агресії на сході України змусили Росію активізувати пошуки нових ринків. Але в абсолютних цифрах товарообіг з Африкою невеликий — 20 млрд доларів. Для порівняння: ЄС — 300 млрд, Китай — 240 млрд, США — 120 млрд. Звідси і незначне на сьогодні місце африканського ринку в зовнішній торгівлі РФ — приблизно 2%. Причому від 70% до 80% її припадає на країни Північної Африки. З цих 20 млрд 12 млрд — це фінансування розвитку економічної зони в Єгипті. В Тропічній Африці чверть торгівлі припадає на чотири країни — ПАР, Ангола, Нігерія, Кот-д’Івуар. Це — 3,5 млрд. За останнє десятиліття зростання в 3 рази. Досить проста структура товарообігу. Чверть російського експорту становлять продукти харчування і сільгоспсировина і вони ж становлять 65% імпорту. Паливо в різних варіантах — ще 25% експорту і 8% — мінеральна сировина. Устаткування і транспорт — 0,7% експорту і 1,9% імпорту. За «досамітовський» період РФ змогла винайти і закріпити за собою власну конкурентоспроможну нішу — постачання зброї та її обслуговування, зокрема й підготовку відповідних кадрів. Приблизно 30% імпорту зброї країнами Африки припадає на Росію; для Росії це 40% її експорту.
Не все в Росії складалось так, як хотілось: скинули багаторічного друга Путіна президента Судану О.аль-Башіра; помер ще один друг Путіна Роберт Мугабе в Зімбабве; програли підтримувані росіянами кандидати на Мадагаскарі й у ДРК; не вдалося укласти договір із ПАР на будівництво АЕС; не домовились із Джібуті про військову базу (їх там є вже 11); «Лукойл» відмовився від інвестиційних планів у Гані, Камеруні та Нігерії, зазнавши при цьому значних втрат. Необхідно також зауважити, що на сьогодні країни Африки цікавить не так торгівля, як інвестиції. А їх з боку Росії замало. Окремі приклади («Алроса», «Лукойл», «Росатом», «Трасмашхолдінг» та інші) не змінять другорядної ролі Росії як потенційного інвестора. Хоча в неї є низка переваг — відсутність колоніального минулого і помітна роль у боротьбі африканських країн за незалежність; відсутність уваги до порушення прав людини; певна рівноправність партнерів і взаємна вигода; і ще одна — незначний порівняно з китайцями імпорт із Росії не загрожує існуванню місцевої промисловості.
Саміт, з одного боку, мав підбити своєрідний підсумок першому етапу нового завоювання Африки Росією після розпаду СРСР. Етапу, коли вона почала відновлювати втрачені з часів СРСР позиції, налагоджувати нові зв’язки з місцевими елітами, чимало з яких навчались у радянських вишах (а Україна, до речі, «спеціалізувалася» переважно на навчанні африканців), відшуковувати своє місце на африканських ринках серед інших гравців. Із другого боку, саміт з врахуванням набутого досвіду мав сформулювати нові завдання, накреслити і зафіксувати нові напрямки і нові методи роботи, розширити коло своїх надійних союзників, а отже, використовуючи Африку зробити серйозний крок до відновлення Росії як глобального гравця.
Розв’язуючи ці завдання на саміті обговорювались такі ключові блоки питань:
1. Добування вуглеводнів (нафта, газ) як одного з головних природних ресурсів Африки. Головними гравцями тут залишаються «Газпром» (Алжир, Лівія), «Роснефть» (20 проектів у Нігерії), той самий «Лукойл» (Єгипет). Три країни — Південний Судан, Руанда та Екваторіальна Гвінея підписали з «Росгеологія» меморандум про розвідку вуглеводнів. Цікаво, що під час зустрічі В.Путіна з президентом Нігерії М.Бухарі відновилася розмова про здавалось б уже забутий Панафриканський газопровід від Нігерії через 13 країн Західної Африки в Марокко, а далі через Іспанію в Європу. «Газпром» виявив бажання підключитись до його реалізації. Хоча цей газопровід може суттєво зменшити залежність Європи від російського газу. Дивно, але, здається, росіяни можуть так його будувати, що потреба в газі природним чином вмре.
2. Атомна енергетика. Багато розмов. Фахівці стверджують, що для традиційних АЕС у африканських країнах немає відповідних електромереж. Росіяни думають над малогабаритними АЕС. Підписані попередні угоди з Єгиптом (це найбільш реально), Нігерією, Суданом, Кенією, Ганою, Замбією, Угандою; цікавиться Руанда. Справа впирається у вартість.
3. Добування мінеральних ресурсів. Майже з усіма країнами укладені угоди про геологічну розвідку, про розробку нових родовищ, про підготовку кадрів. «Русал» домовлявся про відкриття в Гвінеї закритого 2012 року НПЗ. В.Путін і М.Бухарі говорили про необхідність добудови металургійного комбінату в Аджаокуті на базі власної сировини, який почав будувати ще СРСР 1979 року. Цей напрям співпраці був ключовим у всіх контактах.
4. І, звичайно, кадри — підготовка фахівців у російських вишах. Це вигідно для обох сторін. Нині в Росії навчається приблизно 17 000 африканців. Але російський інтерес ще й такий: за 10 років кількість російських студентів зменшилась на 40%. А вишам потрібні гроші на існування. Й африканські студенти допомогли б цю проблему розв’язати.
5. Наскрізною темою була проблема військово-технічного співробітництва (ВТС). Це є той напрям співробітництва, де Росія відчуває себе найбільш упевнено.
П’ять країн Сахеля (Мавританія, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад), які постійно потерпають від тероризму, обговорили можливість розміщення в їхніх країнах російських військових баз. Намібія запросила до себе військових радників. ЦАР продовжила розмову про облаштування російської військової бази. Ефіопія підписала контракт на поставку зенітно-ракетного комплексу «Панцир», а Нігер — на поставку 12 ударних гвинтокрилів, Алжир — на купівлю озброєння на суму 7,5 млрд доларів. Про постачання зброї говорила Еритрея. В.Путін нагадав, що за 5 років у Росії отримали військову освіту 2500 африканців. А також запропонував побудувати в Африці завод з виробництва стрілецької зброї і боєприпасів.
Крім того, кожна країна вирішувала під час двосторонніх зустрічей і інші свої проблеми. Єгипет і Ефіопія за посередництва В.Путіна намагалися залагодити конфлікт навколо будівництва греблі «Відродження» на Голубому Нілі в Ефіопії. Нігерія домовилась із РЖД про будівництво залізниці Лагос — Калабар і про проектування перспектив розвитку залізничного транспорту в країні. Намібія запросила російські компанії розробляти родовища урану. Прем’єр-міністр Танзанії провів перемовини з вісьмома російськими компаніями. Цікавинка: російська дочка колишнього президента Анголи душ-Сантуша Ізабель, мільярдерка за версією «Форбс», вирішила після Сочі інвестувати в російські високі технології. Поклик крові, одначе.
Усе це дало підстави В.Путіну заявити, що за три роки вони збільшать товарообіг із Африкою в 2 рази. І вже наступного дня він провів низку нарад щодо реалізації досягнутих домовленостей.
Кремлівські політики не замикались виключно на саміті, а й створювали певну атмосферу для його успішного результату з точки зору Росії.
За день до відкриття саміту В. Путін і президент Туреччини Е.Ердоган тут же, в Сочі «поділили» Північну Сирію. В.Путін став «королем» Близького Сходу, як пишуть деякі західні ЗМІ, змусивши відступити США. Не менш цікавий інший факт. Саме в день відкриття саміту в ПАР, неподалік Кейптауна приземлився загін військових літаків Росії — ракетоносці Ту-60, «Руслан» і ще кілька «Анів». Звичайно, це не випадковий збіг у часі. Російські політики вміють працювати з символами. Перші для Африки спільні російсько-африканські військово-повітряні навчання мали показати всім за межами Африки, що африканська політика Росії опирається не лише на гарні слова, а й на самих надійних союзників — армію, авіацію і флот. Цікаво, що деякі західні політологи-конспірологи вбачають у цих навчаннях цеглину у вибудовуванні шляху до Антарктиди. Ланцюг військових баз, який починається в Криму, через морську базу в Тартусі (Сирія), базу в Єгипті, в Судані (ще обговорюється), на півночі Мозамбіку (готується), в ПАР (у Сочі вже розпочались перемовини) закінчується на російській базі «Восток», яка активно модернізується. Поки ми лише деколи згадуємо і бідкаємось про екологію («День», № 195—196, 25—26.2019), росіяни зміну клімату вже включили в свої геополітичні плани: крига скресне і відкриється доступ до ще невідомих багатств континенту. Так само, як і в Арктиці.
Чи вдалося Росії досягти в Сочі бажаного? Наведу думку впливового англійського журналу «Економіст» за 27.10.2019 р.: «Африканські лідери вважають Російську Федерацію одним з багатьох залицяльників. Путін хоче, щоб африканці стали сприймати Росію як велику державу. Але в Сочі йому цього досягти не вдалося». Як на мене, скепсис з боку колишньої господарки значної частини Африки і яка після виходу з ЕС планує повернутись туди, дещо перебільшений. Час покаже.
Чи має саміт «Росія — Африка» якийсь стосунок до України? Має. Безпосередній.
1. За допомогою саміту значно посилились геополітичні позиції Росії (додаючи і зміцнення позицій Росії на Близькому Сході). А посилення нашого ворога — це великий мінус України і послаблення її позицій на міжнародній арені. Якщо до цього часу абсолютна більшість африканських країн у ООН при голосуванні проукраїнських резолюцій, як правило, утримувались або не голосували взагалі, то після саміту до традиційних проросійських країн (ПАР, Судан, Зімбабве) можуть приєднатися ще кілька.
2. Посилення економічних, військово-політичних позицій Росії в Африці значно звужує перспективи України в цьому регіоні. Це — якщо визріє, нарешті, африканська політика України. Хто не поспішає, той запізнюється.
3. Саміт ще раз засвідчив недолугість зовнішньої політики України. Одне з головних її завдань — пошук, розширення і закріплення кола друзів, симпатиків, партнерів країни по всіх важливих для неї питаннях. Ми ж ігноруємо 50 країн не лише на політичному рівні, а й на індивідуальному. Ми не працюємо цілеспрямовано з десятками тисяч випускників українських вишів, які могли б бути і провідниками, і захисниками наших інтересів. НАТО, ЄС — це добре і правильно. Але це не повинно заперечувати інші напрями зовнішньої політики.
24 жовтня в Дипломатичній академії МЗС відбувся круглий стіл про перспективи України на Близькому Сході й у Африці. Виходячи зі слабких позицій України в Африці один із спікерів запропонував працювати там разом із США. Минулого року колишній радник президента США з питань національної безпеки Джон Болтон оголосив про нову стратегію США щодо Африки, одним із важливих пунктів якої була протидія впливу Китаю і Росії. Тобто, разом із США ми мали б конфліктувати не лише з Росією (цьому є пояснення), а й із Китаєм. Маючи головний біль після спроби втрутитись у внутрішню політику США рекомендується втрутитись тепер у політичні ігри на глобальному рівні. Американського уроку замало?
Руслан ГАРБАР, директор «Центру африканських досліджень»
