Колоніальний статус УРСР в Радянському Союзі наклав потужний відбиток не тільки на більшу частину «посполитих», а й на претендентів на роль еліти, і чи не в першу чергу — на чиновний люд різних рівнів. Невміння та небажання здійснювати самостійне і відповідальне діяння, будувати проекти власного та суспільного майбутнього, оцінювати ризики та перспективи без озирання на «найвищого суддю» у вигляді представників колишньої метрополії, нехіть до припинення копіювання способів життя, трансльованих Москвою. Все це було — і наявне сьогодні, хоч і в менших обсягах.
Нерозуміння та неврахування тривалого колоніального і постколоніального стану України тягнули і тягнуть за собою великі проблеми. У максимально граничних формах це неврахування вилилося спершу у несподівані для претендентів на роль суспільних еліт — як інтелектуальних (за небагатьма винятками), так і політичних — російську агресію 2014 року й ініційоване «кремлівськими чекістами» та підготовлене у відкритому режимі в попередні роки постання «Новоросії», у нерішучі дії зі спротиву цій агресії, коли навіть надзвичайний стан бодай у прифронтових областях не було запроваджено), а потім — у масштабну, штучно роздмухану суспільну істерику останніх двох років з метою відновлення дружби з Росією і досягнення з нею міцного миру.
Попри все, розуміння постколоніального статусу України як одного з головних зумовлюючих чинників її нинішнього стану за останні роки почало-таки вкорінюватися у наукових розвідках і політичній практиці. Це був справжній прорив: за невміння та небажання зрозуміти це та відповідним чином будувати економічну, культурну та соціальну політику нація і держава заплатили воістину страхітливу ціну. Досить згадати лише «реформи» уряду Кучми, які наприкінці 1992 року зрівняли в плані податків і відсутності підтримки з боку держави друк українських книг і часописів з виробництвом шкарпеток і горілки (а перед тим пільги вже були два роки як установлені — бодай щодо книжок й альманахів). Удар був страшний, але все ж знайшлися видавництва, які зуміли публікувати якісні книги й журнали, хоча кількість видань — без яких неможлива змістовна деколонізація — різко впала. У 1994 році російський журналіст Максим Ганопольський, приїхавши до Києва, з подивом відзначив, що програми телебачення в Україні істотно відрізняються від російських, що вони наближені до європейських. Але це теж довго не протрималося: Леонід Кучма, ставши президентом, передав контроль за телепростором компрадорському капіталу, з якого виріс капітал олігархічний — з усіма відповідними наслідками. Скажімо, якщо телеканал ІCTV в перші роки свого існування давав у ефір виключно україномовний контент, в тому числі чимало мультфільмів, наслідком чого стало те, що навіть російськомовна дітлашня обговорювала їх між собою українською, то з включенням ІCTV у медіа-холдинг президентського (тоді ще неофіційного) зятя ситуація змінилася з точністю до навпаки. І тільки потім на ІCTV почали з’являтися окремі україномовні телепередачі — поряд із нескінченними російсько-радянськими серіалами, які працювали на перетворення України в неоколоніальну державу, сателіта недавньої офіційної метрополії.
В економіці ситуація була ще гіршою. Ухвалена Верховною Радою в першій половині 1992 року т.зв. «програма Ємельянова» (за прізвищем керівника групи експертів, які її створили) передбачала спершу системні перетворення, формування цілісної національної економіки (годі сказати, що частка т.зв. «кінцевого продукту» в господарстві УРСР не перевищувала третини, все інше було комплектуючими для російських заводів і фабрик), яка працювала б на комплексне забезпечення потреб українців, задіявши в це кваліфіковану робочу силу, так і не запрацювала. Хаотичні «реформи» прем’єра Кучми вилилися у рекордну гіперінфляцію (її потім перевершила, здається, тільки Зімбабве), а окремі ініціативи мислячих директорів держпідприємств не мали державної підтримки (а якби мали її, то українськими містами з середини 1990-х бігали б не ГАЗелі, а нічим не гірші маршрутки виробництва КрАЗу; але в Нижньому Новгороді ефективно діяв Нємцов, який, до речі, встановив і нульовий податок на видання книг, а в Україні — великі та маленькі кучми).
Дивна річ: проблема колоніального статусу українських земель у Російській імперії була ґрунтовно розроблена у 1920-х роках (у тому числі і російськими дослідниками), тоді ж Михайло Волобуєв-Артемов писав про прагнення центральних союзних органів ставитися до Радянської України як колонії, та це чогось майже забулося навіть у дисидентських колах. Якщо й писали про російський колоніалізм, то у плані мовно-культурологічному. У 1990-х відродження антиколоніального дискурсу відбулося також передусім у сенсі мови та культури, потім політики, а вже потім у соціально-економічному та синтетичному вимірах. Осмислення проблеми на теоретичному рівні істотно ускладнювалося різним характером колоніальної спадщини — як у ментально-культурному, так і в територіальному плані. Микола Рябчук на початку 2000 років висунув тезу про «дві України», істотно відмінні між собою: одна — за своїми головними засадами європейська, інша — орієнтована на Москву. Насправді мало сенс вести мову не про дві, а про три, ба більше — про «три з половиною України». Це довели у 2001 році соціологи тоді знаного центру «Імідж-контроль» в результаті кількох опитувань, де залучався 40-тисячний масив респондентів з усіх регіонів. Достатньо чітко виокремилися Західна Україна (у ХХ столітті — польська, угорська та румунська колонізація, з 1953 року — радянська, яка замістила радянську ж політику окупації); Центральна (російська, потім радянська після десятиліття автономії часів «українізації», а в 1917-21 роках — база визвольних змагань); Південна, аж до Слобожанщини (специфіка російської колонізації — переселення козаків, масове заселення іноетнічним елементом, насадження латифундій, головна база армії Нестора Махна й інших нікому не підлеглих отаманів); нарешті, «третя з половиною» Україна — власне «червона», Донбас і Крим, колонізація яких відбувалася головним чином вже в часи СРСР шляхом переселення туди як росіян, так й українців з інших регіонів за цілеспрямованого придушення Кремлем усього українського, а в Криму — за депортації корінних народів. Але відмінності не були фатальними; антиолігархічний, затим і разом із тим свідомо антиколоніальний протест з’єднав головні регіони. На президентських виборах 2004 року дві перші України об’єдналися, давши перемогу Ющенкові, яку він ганебно не використав; на виборах 2014 року об’єдналися вже три України, здавалося, що база для подолання колоніальної спадщини достатня, але... Але в підсумку завадили добре відомі чинники: збереження олігархічного панування в економіці, мас-медіа й політиці та надто велика зачарованість частини правлячих кіл наймоднішими західними вченнями, тоді як варто було звернутися до напрацьованих у світі Postcolonial Studies (відповідно переосмислюючи їх і допасовуючи до українських реалій). Але, повторю це ще раз, в плані теорії, а частково й практики зробили чимало.
В підсумку доводиться констатувати, що більшість чинної владної команди є породженнями доби постколоніалізму і неоколоніалізму, представниками компрадорського капіталу. Зусиллями суб’єктів дії це подолати в принципі можна, проте потрібен час і великі особисті зусилля. В цьому маємо головне об’єктивне джерело конфлікту між більшістю української інтелектуально-культурницької спільноти та владою командою. З боку цієї команди відсутнє розуміння, що проти України виступає не цивілізована європейська держава, а деспотична євразійська імперія, яка претендує на повновладдя над українською нацією та державою. Так чи інакше, в Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана постколоніальність є чинником конфліктогенності й просто абсурдності людського буття у всіх його вимірах
А тим часом Кремль зумів ефективно використати постколоніальні синдроми на загал і регіональну специфіку постколоніального стану в Україні. Саме ті регіони, які в 2001 році мали яскраво виражений «червоний» характер у силу специфіки свого заселення й облаштування у радянські часи (а частково — ще в останні десятиліття існування Російської імперії), перетворилися на зони окупації та затяжних воєнних дій. Деколонізацією бодай на культурницькому рівні до 2014 році там займалися ентузіасти, а не держава — от і маємо відповідний сумний наслідок. Ще сумнішим наслідком недосконалої та надто повільно здійснюваної антиколоніальної політики стали вибори 2019 року. Одними з головних їхніх гасел була ліквідація об’єктивно тісно пов’язаного з Росією олігархічно-компрадорського капіталу, натомість в підсумку бонуси зібрав ще більш пов’язаний із метрополією капітал, який використовує управлінців і політичних спікерів, що в більшості навіть не розуміють постколоніального статусу та стану України.
Сьогодні з Росією та СРСР ототожнює себе відносно мала частина громадян України у порівнянні з минулим (але це на неокупованих територіях, без ОРДЛО й Криму, а разом із ними цифра сягне, ймовірно, десь так 15-20%). Але все одно культурно Москва була і залишилася культурною столицею навіть для чинної сьогодні влади, не кажучи вже про «посполитих» малоросів. Відомо, що в добу неоколоніалізму недобиті імперії висилають культуртрегерів попереду вояків. А далі йдуть — у нашому випадку — «ввічливі зелені чоловічки» з-за «поребрика» зі зброєю в руках.
В Україні у вересні 2019 року добре та дуже добре ставилося до Росії 54% українців, погано або дуже погано — 35%, 12% не визначилися. Це засвідчує всеукраїнське опитування, здійснене Київським міжнародним інститутом соціології. Після анексії Криму і початку військових дій на Донбасі відбулося різке падіння позитивного ставлення українців до Росії (з 90% до 30%), але після закінчення активних бойових дій ставлення українців до Росії знову покращилося. Вдумайтеся: Росія і надалі продовжує окупувати Кримський півострів і частину Донбасу, так само вона продовжує на Донбасі вбивати українських вояків, але до неї добре ставиться більшість українців. Це — доволі типові настрої постколоніальної спільноти, де панує (в тому числі у мас-медіа) компрадорський капітал.
На жаль, коли відновилася незалежність, влада опинилася в руках «не тих» персонажів, що мали б очолити постколоніальну державу — тобто або нездар, або олігархів і їхніх ставлеників, або маріонеток Москви. Відтак конфліктогенні зони, спричинені об’єктивними чинниками колоніальної доби, розвинулися на ґрунті неоколоніалізму та компрадорства, а потім доповнилися новими проявами. А найгірше — що це все ретранслюється у свідомість і підсвідомість молодших поколінь, навіть тих, що народилися та виросли в незалежній Україні.
В підсумку доводиться констатувати, що більшість чинної владної команди є породженнями доби постколоніалізму і неоколоніалізму, представниками компрадорського капіталу. Зусиллями суб’єктів дії це подолати в принципі можна, проте потрібен час і великі особисті зусилля. В цьому маємо головне об’єктивне джерело конфлікту між більшістю української інтелектуально-культурницької спільноти та владою командою. З боку цієї команди відсутнє розуміння, що проти України виступає не цивілізована європейська держава, а деспотична євразійська імперія, яка претендує на повновладдя над українською нацією та державою. Так чи інакше, в Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана постколоніальність є чинником конфліктогенності й просто абсурдності людського буття у всіх його вимірах.
