Днями з неабияким подивом прочитав заяву одного із чільних функціонерів Євросоюзу, що, мовляв, запроваджені щодо Росії жорсткі санкції не мають на меті спричинити зміну владного режиму в цій державі. Інакше кажучи, ми готові співіснувати і співпрацювати з Путіним і Ко, якщо вони хоча б трохи вгамують свої апетити і припинять щодня вбивати хоча б жінок та дітей. А владний режим — то внутрішня справа росіян, дарма що вони не мають жодного інструменту його зміни. Неототалітарний — то й нехай, загрожує знищенням Європі й усьому світу — нехай, якось та викрутимося…
Звісно, я дещо передаю куті меду, проте, видається, не набагато. Адже вважати, що буцімто «розвинутий путінізм», мовляв, «розсмокчеться» сам — це щонайменше наївно. Згадується американський телевізійний фантастичний фільм «Фатерлянд» (Fatherland), знятий 1994 року. Квазіісторичні події в цій стрічці розгортаються у 1964 році, коли дві світові ядерні потуги — Третій Рейх і Сполучені Штати — починають політику розрядки і прагнуть замінити чинне перемир’я міцним миром. І при цьому Рейх залишається Рейхом, попри позірну лібералізацію: діють СС й СД, домінує потужна пропаганда, а на чолі держави стоїть 75-літній Адольф Гітлер… Переповідати сюжет стрічки не стану, зауважу лише, що попри зусилля її героїв і викриття тяжких злочинів нацистів (які вдалося приховати і від світу, і від більшості самих німців) знадобилося (і не реалістично) ще десятиліття, щоб поховати Рейх. І це при тому, що в цьому дуже й дуже, за сюжетом, допомогли США, які відмовилися від політики розрядки і співіснування з тоталітарною потворою.
Якщо навіть у телефільмі інші варіанти не передбачені, то в дійсності тим більше їх не може бути (правда, ту стрічку робили на початку 1990-х, коли, як не парадоксально, деякі суттєві речі на Заході розуміли краще, ніж зараз). Отож залишається погодитися з міркуваннями Вікторії Подгорної: «Як переконливо показує війна проти України — чинна російська держава — не залишає не тільки нам, а й цивілізованому світові іншого шляху — як демонтаж «федерації» чи політичної системи Росії. Ніякі реформи, які Захід пробував запропонувати РФ протягом 1990-х, не спрацювали і не могли спрацювати… Питання миру сьогодні — це і безумовна перемога України над путінською РФ, але й також закінчення імперського проєкту Росії в цілому і назавжди. Залишити російську державність в існуючому стані означає і для України, і для світу постійний ризик наступних нападів і загроз знищення. І як засвідчує історична логіка, цивілізація, частиною якої є Україна, може вижити проти номад/орд лише тоді коли дає сувору відсіч і розділяє їх, а не умовляє і дає доступ до цивілізаційних благ» («Світові потрібен демонтаж політичної системи Росії» / «День», 9 березня ц. р.). Справді: тоталітарну колоніальну імперію необхідно демонтувати, і її політичну систему — в першу чергу, а там почне валитися вся т. зв. «федерація», поставатимуть нові (чи відтворюватимуться вже чинні в історії) незалежні держави, і цього не слід боятися. Згадаймо: щойно в СРСР почала руйнуватися тоталітарна (нехай уже відносно «м’яка») система, як почався розпад імперії, і навпаки. Однак демонтаж імперії не було доведено до кінця, ба більше: Росія, яка була ядром радянської імперії, одержала у спадок і старі, майже не змінені спецслужби, і ядерну зброю, і засоби її доставки, і місце з правом вето в Раді Безпеки ООН, і військовий флот зі стратегічною авіацією, і зарубіжне майно СРСР, і — головне — потужний імперський управлінський апарат. Можна дискутувати, звичайно, що зіграло головну роль у новому беззастережному тріумфі імперського характеру російської держави: радянський апарат, очолений та відновлений Путіним, чи «глибинний народ» з його ментальністю, який потребував саме такого керманича, як Путін. Вочевидь, вони знайшли одне одного, і на світ з’явився «колективний Путін», який сьогодні загрожує всьому людству. І демонтаж цього «колективного Путіна» одночасно стане й поразкою російської державності в її нинішньому вигляді й, будьмо відверті, в її чинних кордонах. Адже імперське гноблення автономних республік у Росії не просто триває, а дедалі посилюється. І не лише їх. Скажімо, російський Далекий Схід — така сама колонія, а етнічна однорідність її з центром нічого в цьому плані не означає, що доводить досвід історії (згадаймо, до прикладу, війну за незалежність британських колоній у Північній Америці).
І от саме тоді, з тими державними утвореннями, які постануть на місці демонтованої тоталітарної колоніальної імперії, можна буде через певний час підписувати угоди про взаємну безпеку та її гарантії. Натомість виникла в певних колах ідея залучити агонізуючу імперію з її агресивним «глибинним народом» та божевільною владою як одного із гарантів безпеки позаблокової України є, м’яко кажучи, неадекватною. Через низку причин, одна із яких полягає в тому, що ми вже мали з тією імперією багато різноманітних угод — і що отримали в підсумку?
