Колишній міністр економіки й екс-нардеп Сергій Терьохін нещодавно заявив, що «2015-го бідні в Україні стануть біднішими, а багаті — багатшими». Бо, мовляв, підняття бюджетникам зарплат заплановано на 13%, і то з грудня, а у новому варіанті держбюджету інфляція передбачена аж під 30%. «Який же бізнесмен буде платити своїм найнятим працівникам більше, ніж підвищується зарплата прокурору за рік? Напевно, не буде», — резюмує Терьохін. Отже, наймані працівники приватної та бюджетної сфер стануть біднішими, так само збідніє і малий та середній бізнес, головними клієнтами якого є ці працівники і самі ж дрібні підприємці, а от великий бізнес, який працює переважно на експорт, істотно збагатиться, бо унаслідок значної девальвації гривні платитиме значно менше за ту саму роботу своїм працівникам, а продукцію за кордоном продаватиме за тверду валюту. А на додачу і гроші він усе більше залишатиме за кордоном, бо довіри до української банкової системи немає, у разі дефолту вона «впаде» і потягне за собою так званий реальний сектор економіки.
• Що ж, механізм, за допомогою якого бідні стають біднішими, а багаті — багатшими (а на додачу ще й гине середній клас, про який Терьохін чогось забув), описано професійно. Девальвація національної валюти у кілька разів — висока інфляція — фактичне «заморожування» зарплат, пенсій і соціальних виплат — кількаразове підвищення тарифів на комунальні послуги й енергію — зростання експорту, поєднане з вивозом капіталу, бо триває війна, тож нові інвестиції робити мало хто прагне — і так далі, і таке інше. От тільки з висновком про те, що «багаті стануть багатшими», Сергій Терьохін істотно поспішив. Відчувається, що екс-міністр не їздить у комунальному транспорті і не ходить на базари. А даремно. Бо він позбавив себе спілкування з тими, кого Віктор Ющенко звав «маленькими українцями» і хто під час Революції Гідності виявився більш моральнішим, ніж цей політик.
Так-от, спеціально для Сергія Терьохіна і всіх колишніх та нинішніх нардепів і міністрів доповідаю: у разі продовження теперішньої політики влади та звичної поведінки олігархів і тих представників великого бізнесу, що хочуть стати олігархами, бідні, звісно, все одно стануть біднішими, а от багаті не розбагатіють. І добре, якщо комусь із них удасться втекти за кордон, до накопичених в офшорах і вивезених з України мільярдів. Бо можна й не добігти до вертольота чи літака, а ті можуть і не долетіти до кордону.
• Якщо хтось і тепер нічого не зрозумів, то розтлумачу ще простіше: розмови сьогодні між «маленькими українцями» точаться про те, що досить багатіям жирувати й розкрадати народне добро, настав час змусити їх поділитися з українським народом і взяти значну частину економічного тягаря на себе. Ключове слово тут «змусити» — в ситуації, коли фактом є наявність десятків тисяч озброєних та обстріляних чоловіків, які є найкращими представниками народу, які знають ціну «паркетним» генералам та «кабінетним» керівникам, у яких залишилися вдома сім’ї, наречені та батьки, що ледь зводять кінці з кінцями, і для яких доля Вітчизни справді дорожча за власне життя...
На цьому місці хтось із читачів, особливо якщо це буде діючий політик, схопиться за голову: як, автор статті закликає до новітньої «шариковщини», все забрати і поділити, хіба можна про таке писати і таке публікувати?
• Так, і можна, і потрібно. Бо йдеться не про авторську позицію, а про наукову констатацію соціальних реалій, про громадські настрої, про глухоту і глупоту влади і великого бізнесу, про вельми ймовірний і вкрай небезпечний сценарій розвитку подій. І взагалі: провина політичного аналітика, як і метеоролога, полягає не в тому, що він провіщає бурю, яка насувається, а в тому, що він може з кон’юнктурних міркувань заплющити очі на перші ознаки цієї бурі.
Самі ж настрої значної частини киян і, наскільки я можу оцінити, всього українського народу не мають нічого спільного з «шариковщиною». Адже у Михаїла Булгакова «шариковщина» — це доведена до логічного завершення формула діяльності тодішньої влади. Саме влади, а не когось іншого. Тому в Україні «шариковщиною» можна (і треба) називати виключно дії низькочолих озброєних пітекантропів з емблемами «ДНР» і «ЛНР» на сході країни, які встановили там свій «новий порядок» a la неосталінізм. Ба більше: коли йдеться про настрої значної частини українського народу, то слід зважати: люди зовсім не хочуть усе забрати і поділити — вони вимагають від тих багатих, які хочуть стати — за повного сприяння влади — ще багатшими, поділитися прихватизованим і розділити з народом труднощі сьогодення.
• Згадаймо, що принциповий захисник капіталізму Черчилль під час Другої світової війни, коли був прем’єром Британії, рішуче забирав надприбутки корпорацій для фінансування військових замовлень і будь-яке майно, навіть лордів і віконтів, якщо це було потрібно для потреб війська на час війни. Той самий Черчилль під час війни вжив низку заходів для соціальної стабільності у Британії, а королівська сім’я — в числі інших аристократичних родин — по-фермерському вирощувала сільгосппродукти, бо не хотіла зловживати своїми статками та статусом. Нинішня королева Єлизавета ІІ у званні лейтенанта служила у жіночих допоміжних формуваннях, а її тоді ще майбутній чоловік Філіп (теж королівського роду — грецького і данського) 1940 року після закінчення коледжу пішов на флот і прослужив там усю війну, дослужившись до старшого лейтенанта. Це все не було піаром чи показухою — йшлося про органічні, природні вчинки британської політичної та ділової еліти, про ті її якості, які й зумовили спершу набуття Британією статусу «володарки морів», а потім, після всіх кривавих трагедій ХХ століття — еволюційну трансформацію Британської імперії у Співдружність націй.
Але Україна — не Англія, тому тут можуть відбуватися такі процеси, які на Британських островах могли статися тільки кілька століть тому. У нас же, і лише у нас, знані політики можуть спокійно констатувати: нічого не вдієш, багаті під час війни і кризи стануть ще багатшими, а бідні — ще біднішими...
• Так-от, ще раз повторюю: ті, кого майстри розподілу фінансових потоків з уряду і великого бізнесу прирікають стати злидарями чи «просто» бідняками (а ким ще можна назвати, скажімо, кваліфікованих науковців чи лікарів, які одержуватимуть у кращому разі сотню доларів на місяць, тоді як житлово-комунальні послуги забиратимуть щонайменше дві третини цієї сотні?), не хочуть скочуватися на соціальне дно — називатимемо речі своїми іменами. Тим більше, що більшість цих житлово-комунальних послуг іде до кишень усім добре відомих олігархів, які були «стовпами» режиму Януковича, потім уклали чималенькі кошти у фінансування антимайданів, донбаського сепаратизму й антиукраїнських мас-медіа, а тепер не проти перекрити свої витрати за рахунок тих, кого вони і далі вважають «маленькими українцями». Не вийде — це вже можна констатувати зараз.
• А щоб хвилі протесту не змили разом із олігархами й нетямущих нинішніх міністрів і депутатів, не здатних бачити у своїх реформаторських проектах щось інше, крім фінансових потоків, усім, у кого є клепки в головах, слід уже зараз шукати розв’язання політико-економічних завдань, схожих на уславлену квадратуру кола. Бо ж не варто давати зайві козирі у руки Путіну, який — і про це пишуть десятки аналітиків — своєю стратегічною метою має не Донецьк і Луганськ, не Маріуполь і Харків, а стольний Київ. Не варто і погіршувати соціально-економічну ситуацію, вона без того дуже складна.
• Інакше кажучи, доведеться владі піти або у відставку, або назустріч народу, знайшовши для реалізації його вимог найефективнішу форму. Цікаво, що ще десять років тому практично те саме, що і на київських ринках та в автобусах — хіба що у термінологічно більш вишуканій формі — говорив і лауреат Нобелівської премії з економіки Джозеф Стіґліц: «Скажімо, податок у розмірі 90% може бути запроваджений на «надмірний прибуток», одержаний в результаті придбання державної власності. Це означає — на доходи, які перевищують десять відсотків суми виручки від первинних інвестицій власного капіталу... Доходи, одержувані в результаті такого нового податку, можна було б, наприклад, спрямувати на відновлення системи охорони здоров’я та освіти, які перебувають у занепаді. Всі проблеми за рахунок цього, звичайно, не вирішити. Але це був би перший крок на шляху виправлення наслідків «пограбування добробуту» під час приватизації... Це не тільки питання справедливості, а й у віддаленій перспективі — питання економічної розсудливості, раціональності...»
Нині українцям фактично накидають новий виток грабунку, коли одержана в результаті прихватизації (передусім — за Кучми і Януковича) власність стає засобом збагачення олігархів за рахунок десятків мільйонів людей. Невже ніхто з провідних політиків та урядовців не розуміє, що на неякісному та непевному підмурівку можна збудувати тільки хитку споруду?
