Тема ця виникає дедалі частіше, тому на ній варто зупинитися. Йдеться про фантастичну неадекватність тих інтелектуалів, які пророкують швидку загибель кремлівського режиму. У мене пояснення за принципом «нічого особистого» — це ринок. Внутрішній і зовнішній.
З внутрішнім усе зрозуміло: солодкий самообман завжди має попит. Із зовнішнім трохи складніше: він, звісно, головний для цих людей, тому що їхнє позиціонування на заході є головним і визначальним. А там прагматики. І їм контакти з безнадійними опозиціонерами не дуже потрібні. Це добродійність, яка може виявитися неприємною для кремлівському режиму, а з цим режимом заходу жити. Тобто йде боротьба за статус контакт-персон: мовляв, ми зараз тимчасово відставлені, але скоро саме ми й визначатимемо політику нового кремля.
Тому можна й треба безсоромно брехати. Саме так, назвемо речі своїми іменами: ці люди — брехуни. Один з них добрехався до тверджень, що знищення продуктів викликало гнів народний, який ось-ось змете режим. А в Україні, виявляється, Росії було завдано військової поразки. Дивись, і Волга почне впадати в Саргасове море.
Є, щоправда, ще один учасник ринку. Це кремль, якому дуже вигідно, щоб його вважали слабким, немічним і зляканим. Таким є зміст дуже багатьох публікацій, походження яких очевидне. Нічого особистого, лише ринок: і це можливо.
У результаті події, принципово важливі для оцінки того, що відбувається, не вивчаються й не аналізуються. Тоді як знищення санкційних продуктів — факт знаменний.
Перш за все влада нарешті пояснила народові, який мало цікавиться такими деталями, що продукти заборонені до ввезення нею, а не Євросоюзом. І робиться це не вперше. Почалася ця практика давно — з грузинських і молдавських вин, з ризьких шпротів. І мене завжди дивувало, чому це називають дурістю. Вигадали ці ходи дуже розумні люди. І зовсім не дурні послідовно здійснювали ці рішення.
Усе, що пов’язане з їдою, не просто сакральне. Це найнижчий і найархаїчніший рівень сакральності, що бере початок ще з тотемізму. І це найконсервативніша й наймасовіша частина побутової культури. Ризькі шпроти і недорогі грузинські та молдавські вина завжди були для росіян предметом масового споживання, причому святкового, радісного. І раптом вони стали отрутою, способом вторгнення і навіть дияволовим причастям, свого роду атрибутом чорної меси — не більше й не менше.
А тепер спалюється не просто отрута, а те, що пов’язувало росіян із зовнішнім світом. Під забороною спільна трапеза з європейськими народами, з усіма конотаціями цієї заборони. Єдність з Європою руйнується масово й на первісному рівні.
Нагадаю те, про що вже казав. Боротьба довкола української євроасоціації каталізувала процеси, що йшли в Росії. Коли день за днем в ЗМІ стали повторюватися параноїдальні мантри про історичний вибір України між Росією і Європою, у будь-якої людини, обізнаної з російською культурною й інтелектуальною традицією, виникав подив. А як же все, що говорилося про єдність Європи і Росії Достоєвським, Володимиром Соловйовим, Дмитром Ліхачовим і багатьма іншими мислителями різних — ось це дуже важливо — політичних поглядів? Російський європеєць не лібералами вигаданий, про це Володимир Соловйов сказав. Спорідненість з Європою визнавав аж ніяк не ліберальний Достоєвський. Це я до того, що слова «ліберал» і «демократ» стали лайливими в офіційній політичній мові сучасної Росії. Але ж і слов’янофіли визнавали російську європейську ідентичність, що, щоправда, не заважало їм бути українофобами.
Тоталітарний поворот означає не вибір якоїсь з традицій або тенденцій у російській думці. Він руйнує основи російського інтелектуалізму, який завжди був європейським навіть у євразійському ізводі, навіть у чекістській версії євразійства. Нині Росія ідентифікує й позиціонує себе в протиставленні Європі. І отже, немає більше місця інтелектуалам.
А зараз додам: руйнування європейської ідентичності йде на всіх рівнях. Нинішня модель російського тоталітаризму долає логоцентризм колишніх тоталітарних утворень. Слово, якщо розібратися, не під такою вже забороною — воно й так втратило сакральність в епоху масової культури. Вогнища з сиру ефективніші за кострища з книжок.
«они жгли книги
а наши харч
не жди интриги
то просто срач
но всех коварней
наш мелкий бес
у них был вагнер
у наших лепс»
Ця еволюція сталася у нас на очах. Відбивається вона в девальвації словесних ідеологічних досліджень. За останні два тижні з двома настановними статтями про змову всього світу проти Росії виступили два політики не найвищого рівня. Це спікер Держдуми Сергій Наришкін і глава РЖД Володимир Якунін. Зміст їхніх текстів не такий уже у важливий — зараз він може бути лише одним. Істотніше питання про те, як влаштована нинішня російська влада.
Ще кілька років тому було зрозуміло, що з ідеологічними установками виступають три людини — дві найперші і Владислав Сурков. Зараз Суркова посунули з усіма його забобонно-сувенірними демократіями, прагматичним патріотизмом, консумізмом, естетичністю й срібним пилом. В ідеологи прориваються формально далеко не перші особи, хоча неформальний статус у Якуніна дуже високий. У Наришкіна теж не останній.
А настановного центру немає. Він більше не потрібен — усе зрозуміло без слів. І надійніше. І має соціальні наслідки — усі особливо розумні, хто прагне зробити послугу владі або ж, навпаки, їй досадити, йдуть у соціальне небуття. Інша річ — попса. Нинішній російський політичний режим стає поствербальним.
Усе це, звісно, важливо й цікаво, але визначною була й залишається силова складова. Те, що немає ідеологічного центру, менш істотно, ніж відсутність єдиного силового центру. Цей ресурс активно використовується у внутрішньоелітній горизонтальній боротьбі. Отже, немає поки режиму одноосібної влади. І великий терор, тобто монополізація силового ресурсу верхівкою вертикалі і його вертикальна організація, поки не настав.
А чи потрібно все це? Можливо, нова тоталітарна модель і цим відрізнятиметься від колишніх? Чому ні? Дуже ймовірно, що перетворення на соціальний пил виявиться ефективнішим і економічнішим за перетворення на пил табірний. Позбавлення людини статусу є цілком достатнім, щоб вона перейшла в розряд тих, хто доживає, живих мерців, що зависли в проміжку між смертю соціальною й фізичною. І абсолютно не обов’язково ставити це під єдиний контроль, затверджувати списки номер один і номер два. Правильно підібрані кадри впораються з самоочищенням.
Але завжди буде щось, відносно чого крок ліворуч, крок праворуч викличе вогонь конвою без попередження. І це щось зараз відоме всім. Російська українофобія у поєднанні з ворожістю всьому світу цілком порівнянна з нацистським антисемітизмом. Коли ворогом був народ Книги, палили книги. Коли народ став ворогом, тому що обрав інший спосіб життя, європейський, запалали вогнища з європейських продуктів.
І маю нагадати, що з таких кострищ усе лише починається.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
