Зараз, коли загострення пристрастей після кривавих подій у Верховної Ради стало трохи менше, варто звернути увагу на те, що відбувається в Росії, де помітно деяке пожвавлення в середовищі тих, хто крутиться довкола влади, зображає опозицію і незалежних експертів. Тим більше що деякими з них те, що відбувається, тлумачиться з точністю до навпаки. Втім, треба мати на увазі, що будь-які прилюдні заяви цієї публіки — це або службове доручення, або заява про прийом на роботу.
Такими заявами стали публікації авторів газети «Ведомости» про поразку, якої нібито зазнав Кремль в інформаційній війні. Особливо гарна теза, що тактика відволікання росіян за допомогою телевізора себе не виправдала. Це як? Від самого початку антиукраїнського психозу телебачення не відволікало, а залучало глядачів. І саме програми, присвячені Україні, були і залишаються найбільш високорейтинговими. Та і від чого відволікати? У Росії зовсім не відбувається нічого соціально-економічно кошмарного. А політично все прекрасно — народ непохитний в підтримці влади.
Проте в самій владі відбувається щось істотне і таке, що помічається небагатьма. Услід за усуненням Володимира Якуніна, який входить до групи недоторканних друзів Путіна, Кремль вустами Дмитра Пєскова, який є офіційним ретранслятором августійшої думки, дезавуював автаркічну і мобілізаційну програму Сергія Глазьєва, радника президента. І тут у найбільш ліберальних ЗМІ, включно з телеканалом «Дождь», з’являється Гліб Павловський і сповіщає нову відлигу, перебудову і друге пришестя Медведєва. Перше, пам’ятається, почалося нападом на Грузію, а продовжилося тим, що той же Павловський отримав замовлення на імітацію діалогу з суспільством та іншу нісенітницю. Нічого особистого — бізнес, не засуджую. Врешті-решт, шахраї нікого не вбивають і нічого не крадуть. Їхній успіх і процвітання — справа рук лохів, які украй рідко визнають себе жертвами.
Логіка проста: усувають чекістів і антириночників, висувають лібералів. Значить — перебудова і відлига. Тому треба об’єднатися довкола рідного ЦК, тобто АП. Чи давно Павловський благав Путін піти на третій термін! Якраз перед тим, як узяв замовлення на медведєвську відлигу.
А значить, це зовсім інше — руйнується останній бар’єр для встановлення одноосібної влади Путіна. Таким бар’єром були і доки залишаються друзі. Та і не перший це випадок. Якунін, як до того Віктор Черкесов, дуже близька Путіну особа, вирізнився тим, що поліз в ідеологи. Черкесов — в ідеологи чекізму, Якунін — в творці вселенської ідеологічної системи. Але не по чину. Не форматно. Інша справа — Владислав Сурков, який теж втратив колишній статус, однак не відправлений у політичне небуття, бо друзі були ініціативниками, а він — виконавцем, який зарвався.
Що ж до тих, хто покликаний Путіним розрулювати ситуацію в економіці, то це, безумовно, кращі професіонали і потужні інтелектуали. І вони вельми успішно справляються з поставленими завданнями в межах певних умов. Одна з них (поки) — недоторканість друзів. Інша — необговорюваність дій, що ведуть до економічних санкцій та інших проблем. Кров з носа, але кримнаш.
Рятувати економіку можна, але не можна ставити під сумнів системоутворюючі чинники. Вони такі: особисті інтереси Путіна і його клану, анексія Криму, війна в Донбасі, відторгнення частини територій Грузії і Молдови, конфронтація зі усім світом, що дійшла до ядерного шантажу, законотворчість останніх п’ятнадцяти років, спрямована на встановлення тоталітарного режиму. Список можна продовжити, але і цього досить.
І справляються ж! Тримають російську економіку в ринкових рамках, хоча, зрозуміло, мобілізаційний варіант залишається кремлівським резервом. Втім, стосовно України куди ефективніша подальша ринкова інтеграція. Адже санкції проти Росії до них не введені — справа обмежується суто піарівськими заборонами для поп-зірок. Створюється враження, що нинішню українську владу обслуговують ті ж піарники, що і Кремль. Ті ж ефектні ходи в маскультівському ареалі, та ж агресивна і тупувата поведінка блогерів.
А серед російських лібералів в ходу все ті ж кліше про те, що в Україні націоналізм узяв верх над демократією, з якою він несумісний. Днями таку заяву зробив Євгеній Ясін, відомий як учитель і наставник тих, хто нині допомагає Путіну триматися на плаву. І ніхто в Росії не ставить просте запитання: як так вийшло, що останньою диктатурою Європи залишається режим, що побудував свою ідеологію на протистоянні національному відродженню, аж до заборони національного прапора і герба, заміни його символікою, що посилає до радянських часів. Саме такий режим Лукашенка.
Ясін бере участь у загальній справі, як і голова Слідчого комітету Росії Олександр Бастрикін, що послідовно і методично заводить справи на українців, які чинять опір російській агресії. І на військову верхівку країни, і на Аду Роговцеву. Українське МЗС мляво протестує, а у відповідь Бастрикін оголошує Арсенія Яценюка учасником війни в Чечні, який особисто катував російських полонених.
Кожна така заява, кожна порушена справа — нагадування українцям, що в Кремлі не визнають їхнього суверенітету, що в розумінні Москви Україна — частина Росії. Розрахунок точний і ефективний. Тиск чиниться як на еліту, так і — що набагато істотніше — на все населення країни, в якому немає єдності щодо російської агресії і немає особливого бажання їй чинити опір.
Заява ж про криваве минуле прем’єр-міністра Яценюка зовсім не смішна, хоча і викликала саме таку реакцію. Від російської крові на руках українського прем’єра півкроку до крові християнських немовлят на руках... Та тих же лібералів у владі, незалежно від їхньої етнічної і релігійної приналежності. Були недолюдки троцкістсько-бухаринські, з’явитися можуть і грефо-набіуллінські, які свідомим шкідництвом за завданням іноземних спецслужб руйнували фінансову систему Росії.
А з Україною взагалі все зрозуміло. Бути українцем — злочин. І все це частина загальної стратегії знищення українського суверенітету. Дії ці тільки здаються сумбурними і хаотичними. Насправді вони високотехнологічні. Ми спостерігаємо тріумф технології, тріумф технологічного фетишизму, що обнуляє індивідуальність.
Гібридна війна — явище сучасне. Вона повністю відповідає тому рівню розвитку масових комунікацій, коли і соціуми, і картини світу атомізовані до крайньої міри, до повної неможливості генералізації, концептуалізації і систематизації знання про те, що відбувається.
На всіх рівнях соціуму і політикуму, у всіх його субкультурних спільнотах знання зводиться до набору мемів: хунта, бандерівці, американська агресія, національний підйом, революція гідності, майдануті, розпад Росії, ціни на нафту тощо. Це навіть не колишні кліше, які силкувалися хоч щось пояснити і узагальнити. Це саме меми, що існують ситуативно, віртуально і на зв’язок з реальністю не претендують. Тому найбільш гострі нагадування реальності про себе украй болючі і від них відмахуються.
І знову класики все передбачили. Ленін називав Троцького Іудушкою тільки тому, що слово красиве. Тим самим він демонстрував незнання тексту роману «Господа Головлевы» і нерозуміння головльовщини. Лев Давидович був визначним практиком, що створив РСЧА. І це тільки одне його досягнення. Крах же Порфирія Головльова був обумовлений його повною практичною неспроможністю:
«Но именно ни «устроить», ни «сообразить» он ничего не был в состоянии. Мысль его до того привыкла перескакивать от одного фантастического предмета к другому, нигде не встречая затруднений, что самый простой факт обыденной действительности заставал его врасплох. Едва начинал он «соображать», как целая масса пустяков обступала его со всех сторон и закрывала для мысли всякий просвет на действительную жизнь».
Ось при такому стані умів у власній країні і в тій, на яку нападаєш, і можна з успіхом вести гібридну війну, що поєднується з гібридним миром. А досягається цей стан — ось це головний парадокс — тільки у відкритому інформаційному суспільстві.
Треба визнати очевидне. У сучасному світі повелителем мемів, що зберігає зв’язок із реальністю, здатність до цілепокладання і до дії в межах певної цілісності, є тільки Кремль. Справа звична — таке вже траплялося з рейхсканцелярією і тим же Кремлем. Без Інтернету і без телебачення, які зараз знову на боці тоталітаризму, але було, було. І без зусиль це непереборне.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»