У ці серпневі дні в Росії завжди згадуються події 1991 року. Згадують їх і в Україні. Але там День незалежності — беззаперечне загальнонаціональне свято. А в Росії... А ось тут усе складніше, ніж може видатися на перший погляд. Начебто за всенародної підтримки нинішньої кремлівської політики має зростати осуд того, що сталося 24 роки тому... Зовсім ні. Рік у рік зростає кількість людей, які вважають, що після серпня-91 Росія пішла правильним шляхом. Такі дані багаторічних соціологічних опитувань.
Очевидно, що правильним шляхом пішла нинішня влада, яка чудово розуміє, що осудом тих подій вона завдасть удару по власній легітимності, яка в Росії має не так правовий, як історичний характер. І обов’язково має вкоренитися у масовій свідомості. Тому краще не чіпати тих трьох днів. Навпаки, нехай усі бачать Путіна із Собчаком на мітингу в Пітері.
А щодо голосінь: ось тоді...
Нічого іншого вийти не могло. Те, що зараз, — органічне продовження того циклічного оновлення еліт і державного впорядкування, яке буває в Росії. Яке відбувається так само неминуче, як гоніння і державний антисемітизм через тридцять років після сімнадцятого року.
Так, три останні герої радянського союзу привели до влади Путіна. Не цей Путін, так інший був би у Кремлі. Але вийшло, що цей. У захопленому Росією Донбасі демонтують пам’ятники жертвам Голодомору і радянських репресій. Невдовзі в Росії доберуться до монументів Ернста Нєізвєстного. Мають намір збирати підписи під петицією про закриття меморіалу в Катині.
Чи могло бути інакше? Авжеж. І поворотним пунктом стали не реформи Гайдара, не жовтень-93, не чубайсівска приватизація з усіма її олігархічними наслідками. Мені доводилося спілкуватися з людьми, причетними до Біловезького рішення. У моїх очах вони були і залишаються, як і Єльцин, героями, що здійснили великий подвиг. Але самі вони не усвідомлювали і не усвідомлюють власної величі. Для них те рішення було вимушеним, підпорядкованим головній меті — позбавити влади Горбачова. Два з гаком десятиліття вони лишень пробачення за це не просили.
І, звичайно, вони навіть й на думці не мали заперечувати Путіну, коли той назвав ліквідацію СРСР найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття. Хоча це перекреслює головне досягнення їхнього життя.
Немає нічого дивного в тому, що головною скріпою нинішньої Росії стала українофобія, що доходить у російських ЗМІ до рівня антисемітської газети «Штюрмер», головного редактора якої Штрайхера було страчено за вироком Нюрнберзького трибуналу. Утримаюся від цитування одного видатного російського мислителя, який розмірковує про природний садизм українців. На Нюрнберг із Гаагою розраховувати марно, проте Бог усе бачить.
Початок Російській імперії було покладено в Переяславі, а народилася вона під Полтавою. І радянський період її історії завершився 24 серпня в Києві. Відтоді Москва тільки й робить, що відбудовує заново імперську будівлю, як відбудували її більшовики за п’ять років між 1917-м і 1922 роками. Жодного безумства. Відродження імперії — найпростіший і надійніший спосіб утримання влади усередині країни. Дозволю собі процитувати власну статтю 1990 року зі збірника «Ожог родного очага». У ній я намагався привернути увагу суспільства до центральної, як я переконаний досі, проблеми Росії і росіян:
«Секрет сталінської мови, в якій російський народ було названо керівним і терплячим, — це секрет успіху Сталіна взагалі, секрет його довгого життя у пам’яті мільйонів, секрет його посмертної влади. Він звернувся до питомо російського садомазохізму, що актуалізується в образі народу-господаря, народу-батька, старшого для народу брата, який здатен спрямувати, відшмагати, якщо треба, і який постійно ділиться добром і досвідом. «Перед батьківщиною вічно у боргу» читається як «перед росіянами вічно у боргу». Самосвідомість росіян можна пояснити лише в категоріях патріархальних відносин.
Ця архаїка співіснує з масовими комунікаціями, з культурно-побутовою уніфікацією, що дедалі зростає. А для повсякденних міжнаціональних відносин принципової ваги набуває сприйняття нової інформації людиною, що виросла в атмосфері, просякнутій уявленнями про народ-господар. І коли ця інформація, те, що від неї лишилося, доходить до адресата, реакцію читача, слухача, глядача, хоч би якою різною вона була, можна описати за такою схемою.
Перше й, напевно, найголовніше. Будь-який національний рух сприймається не з позитивної, а з негативної точки зору. Він розглядається не як такий, що має внутрінаціональні цілі, чи це республіканський суверенітет, чи регіональний госпрозрахунок, чи програма мовного розвитку, а як спрямований проти росіян.УВзагалі, це проекція власного стану. Крім того, приватна ініціатива карається. «Ми їм заводи побудували, а вони...»
Друге виходить з першого. Будь-яка інформація, особливо продуманий статистичний набір, продуманий підбір прізвищ або непродумане зауваження, викликає посилення відчуття жертовності.
Третє — сума першого й другого. Якщо росіянам (господарям!) гірше, ніж комусь іншому (а за допомогою об’єктивних даних легко довести, що гірше за всіх), то з цього не виходить, що треба покращувати їхнє життя. Дізнавшись про те, що у інших народів народжуваність вища, російський обиватель не докладе зусиль для того, щоб підняти її у своїй сім’ї, а зажадає, щоб її знизили в сусідських.
Це принципово важливо. Усі, майже всі вимоги про поліпшення життя росіян явно чи неявно зводяться до неодмінної, переважно заборонної (пригадаймо хоча б боротьбу з пияцтвом) державної дії, причому не можна зрозуміти, що ж треба — зробити добре росіянам чи погано іншим».
Зі Сталіна російські націоналісти, ті, що з переконаннями, ще намагаються зробити свого. Хочуть і з Путіна, але навряд чи вийде. Обидва не були ідейними людьми — виключно прагматиками. В обох цінність і мета одна — влада, і кожен підійшов до розуміння того, що використання стереотипів і кліше російської ідентичності — найпростіший і найнадійніший спосіб управління. Ніхто з них російський народ не обдурював і не зомбував. Навпаки, правителі використовували те, що саме йшло в руки — уявлення росіян про себе самих і про їхнє місце у світі. Звісно, якщо ставка зроблена на масові уявлення, то вся інтелектуальна традиція — на звалище історії. Саме вся — так за Сталіна. За Путіна — цитат насмикати завжди можна з кого завгодно, байдуже.
Ось і весь секрет постійного відторгнення Росією демократії, яка може мати успіх, лише якщо буде табуйований весь садомазохістський імперський комплекс уявлень про себе й світ. Цього не зробила влада, але цього не зробили й ті, хто привласнив собі право говорити від імені неіснуючого суспільства.
Судячи з новин із форуму пам’яті Кафки й Оруелла, що проходить у Калінінграді, там формується нова лояльність. На чолі процесу Саприкін, Венедиктов, Кашин та інші люди без принципів і цінностей. Імена в таких випадках варто називати.
А що? Впишуться, цілком впишуться. Ось коло авторів Газети.ру, «Ведомостей», Кольты.ру вписалося. Про «Комерсант» годі й казати — вони завжди лояльні.
Ознаки нової лояльності — багато слів, дуже багато слів, безконечно багато слів. І нульовий меседж. Головне — щоб текст не піддавався дайджестуванню. Говорити, говорити й говорити, не згадуючи слова «Крим», «Україна», «Савченко», «Сенцов», «тоталітаризм».
Дуже схоже, що ставка буде зроблена на цю говорильню, а не на агресивні ідеологічні установки, що надходять від старих друзів Путіна. Більше того, схоже, що їх мінятимуть на так званих лібералів на чолі економіки. Треба виправляти становище.
Тільки радіти нічому. Чекісти, гебня, сили пітьми — так, звісно. Але не вони розробляли й ухвалювали закони, що змінили політичну систему Росії. Не вони перетворили парламент, партії та вибори на фарс-гіньоль. Не вони зробили з телебачення й інших ЗМІ те, що є зараз. Не вони засилають погромників на виставки, забороняють вистави, звільняють ректорів. Не вони проводять погромні реформи охорони здоров’я й освіти
І нарешті, не бачу я їх серед бенефіціарів війни з Україною, ідеологів українофобії. Усім цим займаються російські інтелігенти. Та й чекісти — теж російські інтелігенти, як за часів Дзержинського й Андропова. У проміжку між ними їх теж на Луб’янці вистачало.
За деякими ознаками, Путін вирішив скоротити друзів. Услід за відставкою Якуніна почалися далекі наїзди на Сєчина. Але ті, кого заведено називати друзями, — остання перешкода для встановлення одноосібної влади Путіна. Його не стримує нічого, окрім зобов’язань перед ними.
Що ж до економічних проблем Росії, то російські царі, генсеки й президенти впокорювали світ, коли у них у країні були голод, розруха і мільйони в’язнів. Народ був від усього цього в захваті, зокрема й в’язні.
Тож утримаймося від лінійної логіки.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
