Головною зброєю кремля в боротьбі за розуми й душі людей цивілізованого світу є надія. Це очевидно, й це не приховується самими борцями, головним з яких є сам Путін. Він постійно дає світу сигнали (вислів з номенклатурного лексикону). Мовляв, обійдеться, минеться. Немає перевороту, є поворот. Ну, зигзаг.
І справді: іноземні експерти, які займаються Росією, живуть надією на те, що світ залишився тим самим, що все, що відбувається, — це так... Невеликі проблеми в колишніх рамках, в колишній парадигмі. Бо якщо визнати зворотне, під загрозою виявляться їхні власні статуси. Вони всі належать світу, що зникає. Ці настрої свідомо підтримуються кремлем і властиві дуже різним людям, не лише експертам.
Боязкість, звісно, в усьому цьому є, як без неї. Але все-таки головне — надія, як це було наприкінці тридцятих. Скільки ні тавруй Даладьє з Чемберленом, вони сподівалися уникнути війни. І були виразниками відповідних суспільних настроїв. Але ж і після спільного нападу Німеччини й СРСР на Польщу британському уряду ніхто не заважав і далі сподіватися. Молотов мав усі підстави оголосити англо-французький імперіалізм агресором і палієм війни, після того, як Лондон і Париж заступилися за поляків.
Зараз світ повис у проміжному стані, понад усе вигідному кремлю. Нехай надії не вмирають. Вони не дозволяють людям розгледіти очевидне: міжнародного права більше немає. Як немає — що, можливо, ще важливіше — колишніх вдач і звичаїв, що регулювали відносини між державами.
Такий же стан розумів свідомо підтримується в самій Росії. Не без участі влади, але перш за все самими розумами. Найпрогресивнішими й найчеснішими. Людей, які працюють у відносно ще вільних ЗМІ, абсолютно не бентежить, що вони перетворилися на авторів некрологів. Усі публікації про те, що чергова НКО стає іноземним агентом, про заборони мітингів, демонстрацій, театральних постановок, фільмів, арешти й обшуки — це ж хроніка оголошеної смерті, прощання з колишньою епохою.
І скільки це може тривати? Адже вже все зрозуміло, вже нічого не змінити. Це воля народу, його історичний вибір. Чим обурюються? Стихією? Некрофілія, некромантія, спіритизм. Усе закінчено, а нове життя залишається без осмислення. Але це життя. Життя після смерті колишнього. Це майбутнє, а все те, що називалося свободою й демократією, — минуле. Воно померло й стало надбанням історії.
Наприкінці восьмидесятих ветерани-апаратники запитували: виходить, ми прожили життя даремно? Ніхто не наважувався чесно відповісти їм: так. Зараз про це якраз запитувати ветеранам перебудови, правозахисникам, прибічникам демократії, іншій нікчемній меншості. Не чекаючи запитання, кажу: так, даремно, даремно. У Росії будь-яке життя, присвячене громадянському служінню, проживаєтся даремно, бо це служба порожнечі. Тут не було, немає й не буде суспільства й нації. І служба державі, імперії — теж даремна. Їх немає — це завжди чиїсь приватні володіння. І так було в усі часи: результати колишніх помилок перед очима.
При цьому інтелектуальне життя в Росії б’є через край і випліскується за межі батьківщини дивної. Вважаю корисним у таких випадках називати імена не настільки відомі, як прізвища телезірок. Інколи це люди з ліберальним духом. У міжнародній частині особливо помітні Микола Злобін, Олександр Баунов, Сергій Станкевич. Нову арт-опозицію кує в Чорногорії Марат Гельман. Його дуже хвалить інший діяч, якого відрядили на роботу з діаспорою, — Олександр Морозов, що снує між Бохумом, Прагою й Москвою. Він головний оцінювач, гуру, класифікатор інтелектуального життя Росії й діаспори. Тому треба звертати увагу на те, що він пише й говорить: за ним слід судити про мейнстрим, що тепер тотожний генеральній лінії адміністрації президента (є ще лінії спецслужб і військових, але вони й так очевидні).
Беремо морозовський список світських заходів, що видаються за інтелектуально-політичну діяльність. Усього за один день. У них виключно спіритичні сеанси під наглядом АП. Те та се, ні риба ні м’ясо. Одне може стати винятком — семінар про альтернативну культурну політику. Якщо це просто «геть Мединського», а програма пропонується нинішньому режиму, то все той же спіритизм. Якщо це буде позиціоноване як діяльність тіньового кабінету міністрів, що формується опозицією, яка, власне, цим і має займатися, — інша справа. І модератор семінару має тоді позиціонуватися як тіньовий міністр культури. Але в Росії слова «тіньовий уряд» означають зовсім інше. І розробка будь-яких альтернативних програм може стати частиною обвинувального висновку на процесі про змову з метою захоплення влади.
А список у цілому вельми показовий — ніде в Москві прогресивна громадськість не обговорює найголовніше — зовнішню політику й війну проти України. За списком можна судити про сьогоднішні рамки дозволеного. При погляді на цю благодать доходиш висновку, що гармонійнішого суспільного устрою, ніж зараз, у Росії не було. Усі при справі, кожен при своїй.
Знову й знову цитую «Другу книгу» Надії Мандельштам — про атмосферу в суспільно-літературному середовищі в роки, що передували великому терору:
«Узагалі різкість думок у нас засуджувалася всіма колами без винятку. На зміну базаровщині двадцятих років прийшли «вишукане» поводження, півтони, воркування. Найдохідливіший тон знайшов Маршак, який, задихаючись, говорив про любов до мистецтва, про Поезію з великої літери. На цю вудку клювали всі. Називати речі своїми іменами вважалося непристойним, жорстка логіка сприймалася як надмірна грубість».
Один до одного. Те саме зараз у російському суспільно-політичному житті. Суцільне інтелектуальне воркування, альтернатива якому не інтелектуальна чесність, а істеричність вуличного й мережевого протесту, від якої за версту смердить азефовщиною.
І рівновага настільки ж нестійка, як в описаний час. У Росії йде справжній театральний погром, що дедалі більше нагадує колишні кампанії, особливо боротьбу з космополітизмом. І вже ті, хто підписував листи на підтримку кримського розбою кремля, протестують проти розбою театрального, звичайно, чіпляючись за слова, формулювання, з обмовками й незв’язним мимренням.
Але все вирішилося тоді, протягом кількох днів. А тепер: підписав — не підписав, сказав — не сказав. Ні, на тих, що підписали й підтримали, це ніяк погано не позначиться, швидше навпаки. Але вже зайнята певна ніша, зроблена позначка в тій особистій справі, що зберігається не у відділі кадрів, а зовсім у іншому місці.
Театром справа не обмежується. Генеральна лінія в репресіях теж очевидна. Звинувачувати Абсурдістан в абсурді смішно. Кримінальні справи проти фізиків, блогерів, простих людей, що раптом виявилися пов’язаними з політикою, заводяться за принципом — чим абсурдніше, тим краще. Їхня мета — навіяти людям думку, що садять не за щось, а тому що їх хочуть посадити. І не морочитимуться обгрунтуванням. Посадять і все. Це не абсурд, а спосіб управління. Як казала Ахматова в роки єжовщини, пора зрозуміти, що людей садять ні за що.
Те саме стосується будь-яких заборон: як захочемо, так і зробимо. І зроблять. І ніхто нічого змінити не зможе. Як і раніше сподіватимуться.
А Україна й українці ставатимуть дедалі ненависнішими прогресивній громадськості. Не треба із цього приводу ніяких ілюзій. Не варто судити про настрої інтелігентського мейнстриму з пафосних одиничних заяв деяких гідних людей. Відчуження наростатиме — заздрість добровільного раба до людей вільних і тих, хто визволяється, зробить свою справу.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
