Виявляється, народні депутати України не можуть командувати військовими підрозділами і частинами. Про це безапеляційно заявив міністр оборони України генерал-полковник Степан Полторак: «За законодавством ми не маємо права тримати командира батальйону і народного депутата, який суміщає посаду. Тут думка однозначна. Такого не повинно бути». Депутати мають іншу думку. Так, секретар Комітету Верховної Ради з питань регламенту Дмитро Лубінець («Блок Петра Порошенка») заявив: «У законі такого немає, щоб було чітко прописано, що депутат може поєднувати обов’язки комбата, але це і не забороняється». А депутат від «Народного фронту», підполковник запасу Дмитро Тимчук наголосив, що командири батальйонів, які пройшли до парламенту, не повинні повністю відмовлятися від здійснення своїх попередніх обов’язків, але робити це мають на громадських засадах.
Останнє уявити собі складно. Як можна командувати полком чи батальйоном «на громадських засадах»? Командир або є, або його немає. Крапка. Чи, може, йдеться про те, що він не повинен отримувати гроші за виконання службових обов’язків? Теж щось не те. Бо за статтю в газеті чи викладання у виші нардеп має право одержувати гонорар чи зарплату, а за командування підрозділом чи частиною на фронті — ні. Ну а щодо закону... Змінити його — справа одного дня. Якщо треба, то можна змінити й Конституцію. Єдине серйозне застереження, яке може бути, що майже постійне перебування на фронті важко сумістити з ретельним виконанням парламентських обов’язків.
Утім, щоб розмова не була абстрактною, варто звернутися до досвіду історії і поглянути на класичну парламентську демократію, на Великобританію.
...15 листопада 1915 року Вінстон Черчилль залишив свою посаду в уряді, взявши на себе відповідальність за невдалу Дарданелльську операцію, метою якої було виведення Османської імперії з війни, та відправився на Західний фронт. Генерал Джон Френч, командувач британськими військами у Франції та Бельгії, запропонував йому піхотну бригаду, Черчилль відмовився, заявивши, що він має набратися досвіду окопної війни, бо до цього брав безпосередню участь у бойових діях лише в молодості, в Афганістані, Судані та Південній Африці, а на Західному фронті перебував тільки п’ять днів, очолюючи восени 1914 року оборону Антверпена. Тож спершу у званні майора він був призначений у штаб 2-го батальйону полку гвардійських гренадерів, а з 1 січня 1916 року, одержавши звання підполковника, став командувати 6-м батальйоном шотландських королівських фузілерів у Фландрії і залишався на цій посаді до травня. Злі язики плескали, що причиною прохання Черчилля відправити його безпосередньо на фронт стало те, що в тилових штабах панував сухий закон, а в траншеях був дозволених алкоголь, але, здається, суть справи була в іншому: ще юним лейтенантом під час афганської та суданської кампаній майбутній прем’єр Британії неодноразово демонстрував особисту мужність і бажання бути в перших лавах вояків. Він був, за словами сучасників, «природженим солдатом».
У своєму батальйоні Черчилль навів залізний порядок, одразу заявивши офіцерам (які були шотландцями з середнього класу, що не мали досвіду військової служби), що зламає тих, хто піде проти нього. А водночас він як кадровий офіцер організував майже ідеальне забезпечення батальйону всім необхідним, як заведено говорити, для життя та бою, беріг солдатів й офіцерів, організовував їхнє навчання всьому необхідному на війні. Він навіть попросив надіслати книжку віршів Роберта Бернса і читав їх уголос своїм бійцям-шотландцям, щоб підняти їхній дух.
А на додачу екс-міністр узяв із собою мольберт і фарби (саме тоді він захопився живописом). На фронті Черчилль намалював чотири картини: одну — в укритті а три — безпосередньо на лінії вогню. На солдатів й офіцерів батальйону безстрашність командира справляла сильне враження; помітивши це, Черчилль щоразу, коли спалахувала перестрілка, незворушно брався за олівці та пензлі, що не заважало йому віддавати належні команди...
«Людина спокійно живе на краю прірви, — писав він своїй дружині Клементині 20 лютого 1916 року. — Однак я можу зрозуміти, наскільки люди втомилися, якщо це триває місяць за місяцем. Всі страхи зникають, і залишається лише тупа злість на ворога».
Але при тому він залишався політиком і депутатом британського парламенту.
Черчилль обговорював політичні питання у листах до друзів і дружини; у свою чергу вона повідомляла йому останні новини з Палати громад. Коли до батальйону зазирали генерали, він козиряв їм за всіма правилами, а потім — після, так би мовити, офіційної частини — обговорював із ними політичні й воєнні проблеми. У траншеях були пересувні дерев’яні щити, якими вояки закривалися від осколків при артилерійських обстрілах; Черчилль чіпляв до них листки паперу, на яких занотовував свої ідеї. Іноді під час затишшя на фронті він на кілька днів з дозволу командування їздив до Лондона, де зустрічався з колегами-політиками, а одного разу виступив під час парламентських дебатів. Іншими словами, 40-річний підполковник-депутат не полишав політичного життя, хоча і вважав, що для нього найкраще місце за чинних обставин — на передовій, під кулями.
Але політична ситуація в Лондоні почала змінюватися. Прем’єр Асквіт, з яким у Черчилля виник серйозний конфлікт, почав втрачати підтримку навіть у власній Ліберальній партії, тож колеги-однодумці писали Вінстону, що той нагально потрібен у Палаті громад. І оскільки шансів стати командиром бригади та, відповідно, генералом у Черчилля не було (внаслідок особистого наказу того ж Асквіта), у травні 1916 року, скориставшись розформуванням батальйону і скороченням посади його командира, Черчилль полишив фронт і повернувся до політичних баталій. Солдати та офіцери, що служили разом із ним, були щиро засмучені цим, але розуміли ситуацію — вільної посади комбата не знайшлося, а служити у штабі майбутній лідер британської нації категорично не хотів. Змінився прем’єр — і за кілька місяців Черчилль повернувся до уряду як міністр озброєнь, а потім — як військовий міністр.
...24 члени Палати лордів загинули на фронтах Першої світової війни — лейтенанти, капітани, майори, полковники і навіть фельдмаршал. Поклали своє життя за батьківщину й 19 членів Палати громад. Ані титули, ані посади не зупиняли їх, коли йшлося про долю Британії — загалом понад 100 членів обох палат вдягли військову форму, з них 10 членів Палати лордів закінчили війну генералами, адміралами та полковниками. Тож виникає закономірне запитання: чим гірші за британських лордів українські народні депутати? Чому їм Міністерство оборони хоче закрити можливість воювати за Вітчизну як командирам? Чи хтось боїться, що зросте ціла когорта бойових офіцерів, а водночас і політиків, яка становитиме серйозну конкуренцію як нинішньому військовому бомонду, так і чинним політбізнесменам? І які можуть бути «громадські засади» у командуванні на передовій? Змогла ж найстарша у Європі парламентська демократія поєднати постійну роботу обох палат зі службою в армії та на флоті значного числа їхніх членів. То чом би нашим депутатам не рівнятися на класичний взірець парламентаризму і не прагнути наслідувати Черчилля не у любові до хорошого коньяку, а в головному — у беззастережному служінні своїй країні, у відвазі й турботі про солдатів?
