Попри свою гебістську освіту й фах нинішній очільник Кремля проявляє вражаючу небайдужість до історії. Історичні паралелі та приклади стали невід’ємною складовою його публіцистичної творчості, політичних виступів та заяв. Намагання виправити самий хід історії, бажання стати великою історичною постаттю вже давно переповнюють Владіміра Путіна. Водночас можна стверджувати, що історія в його розумінні та висвітленні виступає справжньою альтернативною історією. Вона має дуже мало спільного з реальним історичним процесом.
Почалося все з відомої Мюнхенської промови 2007 р., в якій Путін раптом заговорив про Росію як державу з більш ніж тисячолітньою історією, якій нібито ніхто не можу вказувати, що їй робити. Україні ж, навпаки, відмовив у державному статусі, власному минулому. Далі йшли промови, виступи, заяви, спеціальна історична стаття про спільність історії Росії та українців. Цього року безпосередньо перед початком військової агресії та 24 лютого додалися цілі лекції на історичну тематику, що рясніли справжніми перлами чекістсько-радянської ерудиції. Зокрема, про Лєніна та більшовиків, які створили Україну, про її штучність, неприродність, «спільну історію» тощо. Дійшло і до ідей щодо повернення «історичних російських земель», якими більшовики-ленінці свого часу чомусь поступилися Україні.
Але все це перевершили нещодавня заява про Пєтра І. Відвідавши виставку, присвячену 350-річчю від дня народження першого російського імператора, Путін заявив у притаманному йому кострубато-псевдонародному стилі: «Ну вот Петр Первый Северную войну 21 год вел. Казалось бы, воевал со Швецией, что-то отторгал. Ничего не отторгал. Он возвращал. Да! А как? Так и есть. Вот все Приладожье, там, где сегодня Петербург основан – при нем основан. Он тогда заложил столицу, ни одна из стран Европы не признавала эту территорию за Россией. Все признавали ее за Швецией. А там испокон веков наряду с финно-угорскими народами жили славяне. Причем эта территория находилась под контролем Российского государства. То же самое и в западном направлении, это касается Нарвы, его первых походов. Чего полез то туда? Возвращал! И укреплял. Вот что делал».
Як насправді здійснювалося «повернення», свідчить лист самого Пєтра від 13 серпня 1704 р. з-під взятої штурмом Нарви. Обложений гарнізон після падіння основної фортеці відступив до старої фортеці та замку, звідки сигналами намагалися припинити бійню. Але, як писав сам цар у проекті «известительнаго письма» «… салдаты наши слушать тово не хотели, но тотчас и во оную ворвались, а потом и в замок, где неприятелю доброй тракътамент был, что и младенцев мало оставили».
Путін не говорить про таке. За його словами виходить, що Пьотр не загарбував у брутальний спосіб чужі території, інші народи, а лишень повертав і зміцнював «исконные русские земли», «земли отчич и дедич», тобто історичну спадщину Московії. При тому не пояснюється, звідки могла постати та спадщина, як з’явилися загадкові «слов’яни» на берегах Балтійського моря, в Фінляндії, Ліфляндії, Естляндії, Курляндії. Останню територію 1700 р. було обіцяно союзнику за антишведськоюй коаліцією Августу ІІ Моцному, королю Речі Посполитої та Саксонському курфюрсту. Але через явну слабкість і ненадійність такого сателіта Пьотр вирішив залишити її собі, як і всі інші загарбані землі. Своїм ботфортом він безсоромно став у землях, заселених фінами, естонцями, латишами, литовцями, які ніколи до того не були підданими московських царів. Хіба що колись мали справи з Великим Новгородом, його вічовою республікою, безжально розгромленою московськими царями двічі: у XV та XVI століттях. Більш того, на ці загарбані фінські землі було перенесено і столицю заснованої Пєтром імперії.
Нове «історичне відкриття» бункерного карлика наочно засвідчує відомий факт: справжнім кумиром для нього були не комунорадянські вожді, на його думку, у ставленні до «інородцев» занадто ліберальні (за виключенням Сталіна, звісно), а Пьотр І. У «робочому кабінеті» Путіна, де не буває відвідувачів, давно висіть портрет першого російського імператора.
Після цієї заяви стають більш зрозумілими минулорічні події. У жовтні 2021 р. виповнилося 300 років проголошенню Російської імперії, проте жодних офіційних заходів з цього приводу не проводилося. Ініціативу було віддано Російському історичному товариству під орудою Наришкіна. А весь офіціоз перенесено на цьогорічне святкування 350-річчя Пєтра. Отже, російська влада свідомо дистанціювалася від інституційного, державного ювілею, натомість зосередилася на особистому. На ювілеї кумира Путіна.
Це природно витікає зі схибленої логіки нинішнього кремлівського правителя. Він ототожнює себе з Пєтром, хоча має зовсім іншу зовнішність. Імператор був, як відомо, гігантом-мікроцефалом, а Путін – коротун зі зовнішньо нормальним розміром черепа.
Але йому кортить повторити діяння Петра. Думаю, йому байдуже до «вікна в Європу», нібито прорубленого імператором, до спроби реформувати Московію у позірно «європеїзовану» Росію. Путіна надихає інше: просування імперії на Захід, завоювання нових західних рубежів, названі «поверненням та зміцненням». І тут вже слова звучать не кострубато, а директивно, як конкретна настанова, формулювання «базових цінностей» існування нинішнього російського світу:
«Ну, судя по всему, на нашу долю тоже выпало возвращать и укреплять. Если мы будем исходить из того, что вот эти базовые ценности составляют основу нашого существования, мы, безусловно, преуспели в решении задач, которые перед нами стоят».
Отже, «слово найдено», як казала героїня п’єси А. Островського «Бесприданница». Це вже навіть не «идейные скрепы», не «русский мир». Це – конкретне формулювання цінностей сучасної Росії у двох словах: «повертати та зміцнювати». Це програма всесвітньої агресії, що не може обмежитися лише територією України. Путін накреслив конкретну дирекцію руху – «у західному напрямку», «Завдання стоять» на сьогодні. І саме нині бачимо, як Путін намагається з останніх сил здійснити свою «історичну місію»: «повернути та зміцнити».
Але історія не може і не бажає бути знаряддям кремлівського карлика. Попри всі складнощі, не дивлячись на неусвідомлення деякими європейськими лідерами магістрального напряму її руху сьогодні та завтра вона твориться тут і зараз. На дворі не початок XVIII, а майже перша чверть ХХІ ст. Методами Пєтра – зброєю, гарматним м’ясом, палицею – вже нічого не вдасться зробити. «Повертать» і повертатися на триста років назад ніхто не дозволить. У першу чергу не дозволить сама історія, яка знає лишень єдиний напрямок руху часу: від минулого через сьогодення у майбутнє. Від минулого з Пєтром І ми давно відмовилися. Це – не наше, до того ж наш національний герой тієї доби – антипод і ворог царя гетьман Іван Мазепа. Сьогодення – суворе, трагічне, криваве, але вагітне новою формулою світового порядку, в якому не залишиться місця божевільним тиранам з минулого. І майбутнє, якого не має місця путінській Росії з її «поверненням та зміцненням».
У своїх стосунках з історією, намагаючись обманути час, Путін удався до блефу, загрався й остаточно програв. Він не стане тим, хто «поверне та зміцніть». Бо насправді повертати немає чого, а на зміцнення своєї влади, свого «порядку» в нього вже не вистачає сил, не буде часу. Путін – зовсім не «прекрасен» і не «ужасен», як описував Пєтра російський поет А. Пушкін у поемі «Полтава». Путін – лише кривава, але трагікомічна та мізерна постать останнього етапу існування неоімперської Росії. «Повертати та зміцнювати» він не може, він здатний лише нищити, розвалювати, псувати, загиджувати.
Сподіваюся, саме на ньому завершиться історія цього фейкового утворення, що набрало за 300 років потворного вигляду, створювало загрозу всім сусідам. Воно насправді було і лишається «ледяной пустыней, где бродит лихой человек с ножом». Саме так висловлював своє розуміння Росії один з ідеологів самодержавства другої половини ХІХ ст. К. Побєдоносцев. Цю людину ми знаємо. Своє натуральне обличчя дикунів, мародерів, грабіжників і ґвалтівників продемонстрували також тисячі інших «лихих людей», скерованих ним в Україну задля абсолютно божевільного «повернення та зміцнення».
Георгій Папакін, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
