Пам’ятаю, з яким ентузіазмом у Росії всі представники опозиційних сил, всі поборники свободи і демократії стежили за перебігом Євромайдану в Україні. Ми всі тоді дуже раділи з перемоги «революції гідності», стежили за перебігом подій у прямому ефірі Espresso.tv. Тієї миті, коли скинули Януковича, ніхто не думав, що дуже скоро, буквально через лічені дні, Росія окупує і анексує Крим, а через лічені тижні розпочне війну на Донбасі. Це видавалося абсолютно неможливим, немислимим. Нам у Росії здавалося, що Путін не ризикне вчинити прямий акт агресії в Європі, знехтувавши Будапештський меморандум та інші міжнародні договори та угоди. Ми думали, що Америка, НАТО, Євросоюз, Захід загалом, якщо навіть не зважаться на військову відповідь Москві, то принаймні запровадять проти Росії такі економічні санкції, які дуже швидко змусять Путіна відмовитися від військово-політичних авантюр і повернутися до територіального статус-кво. Але ми виявилися дуже наївними людьми, недооцінивши ступінь поширення мюнхенських настроїв, особливо в Західній Європі. Що ж змінилося за п’ять років, що минули з моменту перемоги «революції гідності»?
Російська анексія Криму благополучно триває, і мало хто у світі на Росію за це нарікає. Війна на Донбасі з «гарячої» фази перейшла в уповільнену. Проте перестрілки на лінії припинення вогню тривають практично щодня, і зростає кількість вбитих і поранених з обох сторін. Західної підтримки Україні вистачило лише для того, щоб зупинити (але не припинити) російську агресію на певних рубежах у Донецькій і Луганській області, але не для того, щоб принаймні повернути під контроль Києва окуповану частину території Донбасу. Навіть відкрите використання Росією своїх регулярних військ на Донбасі з літа 2014 по весну 2015 року не спонукало Захід запровадити проти Москви руйнівні економічні санкції. І летальне зброю і бойову техніку Україні почали постачати лише після того, як 2017 року в Білому домі з’явився Дональд Трамп. До цього Барак Обама побоювався забезпечувати такою зброєю Київ, аби не злити Москву. Що ж до західних санкцій проти Росії, то високі російські чиновники, зокрема й ті, хто під санкції потрапили, відверто над ними сміються. Життєво важливих секторів російської економіки, на зразок енергетичного чи фінансового, санкції серйозно не зачіпають. Ну, а щодо персональних санкцій робиться досить багато винятків. І останнім часом санкції багато в чому нівелюються зацікавленістю більшості країн Західної Європи в будівництві газопроводу «Північний потік-2», який Німеччина лобіює із завзяттям, гідним кращого застосування.
У самій Росії лише дуже невелика частина опозиції, навіть з-поміж реальних супротивників Путіна, насмілюється сьогодні прямо підтримувати Євромайдан і відкрито засуджувати російську агресію проти України, і їхній голос ледь чутно. І річ тут не лише в драконівському російському законодавстві, що максимально обмежує свободу слова. Значна частина тих, хто не любить нинішнього президента Росії, як мінімум підтримує російську належність Криму. А багато хто не проти анексувати Донбас чи, за формального повернення його Україні, фактично перетворити нині окуповані частини Донецької і Луганської областей на російський протекторат.
А що ж здобула Україна після перемоги революції? Угоду про асоціацію з Євросоюзом, через відмову Януковича підписати яку й розпочався Євромайдан, було підписано, ратифіковано, і вона набула чинності. З відчутних вигод від цієї угоди українці здобули безвізовий режим з Євросоюзом. Окрім того, західні кредити допомагають підтримувати українську економіку на плаву. Проте бурхливого припливу зарубіжних інвестицій до України, на що так сподівалися прибічники євроінтеграції, поки що не відбувається. Причин тут дві. По-перше, інвестиціям заважає війна на Донбасі і неврегульований статус окупованих територій. По-друге, і це набагато істотніше, «Революція гідності», як і до цього «помаранчева революція», не змогла зламати кланово-корупційну систему, що існувала з часів Кучми. Через це іноземці-технократи, що працювали в постреволюційному уряді, довго в ньому не затрималися. Вони так і не змогли пристосуватися до корупційних схем, що існували в Україні, побудованих за принципом: ти — мені, я — тобі, і з поділом галузей і підприємств між різними кланами. З цим безпосередньо пов’язана і деградація судової системи України, про корумпованість і залежності якої від можновладців ходять легенди.
Реформу судової системи після Євромайдану також здійснити не вдалося. Багато в чому через це за розстріл «Небесної Сотні» на Майдані ніхто не зазнав покарання, а основні підозрювані встигли сховатися в Росії. Недивно, що в таку економіку і при таких судах ніхто не поспішає вкладати. І навряд чи найближчим часом тут можуть бути якісь швидкі зміни. Що характерно, політики і рухи, які багато зробили для перемоги революції, майже відійшли у небуття. Про «Правий сектор» сьогодні не згадує навіть російська пропаганда, для якої він свого часу був однією з головних страшилок. А «Народний фронт», попри солідну фракцію у парламенті, практично не помітний у політичному житті.
Чого ще не вдалося досягти за п’ять років після Євромайдану, то це принципового послаблення залежності української економіки від російської, особливо в газовій сфері. А лише здолавши цю залежність, Україна зможе виступати з Росією на рівних в очах світової спільноти.
Але чи має «Революція гідності» досягнення? Їх не так багато, але вони є, і вони вагомі. Україні вдалося реорганізувати армію і багато в чому відновити її боєздатність. Що ще важливіше, в Україні відродилися демократичні свободи і громадянське суспільство. Це слугує певним обмежувачем свавілля різних гілок влади. І майбутні президентські та парламентські вибори, попри все, будуть реально вільними і конкурентними. Головною ознакою цього є їхня цілковита непередбачуваність. Сьогодні ніхто не візьметься спрогнозувати, хто буде наступним президентом України і яка партія чи коаліція здобуде більшість місць у Верховній Раді.
