Російського шкільного вчителя німецької мови Олександра Бившева, як і очікувалося, Кромський райсуд Орловської області засудив до півроку виправних робіт і до заборони на професію терміном на два роки, та ще й ноутбук конфіскував як знаряддя страшного злочину. Тим самим він повністю задовольнив вимоги прокуратури. Підсудний із вироком не змирився і збирається оскаржити вирок. Досвід підказує, що йому доведеться дійти до Європейського суду з прав людини, оскільки надії на скасування звинувачувального вироку в сильно незалежних російських судах — жодної. Адже звинувачують Олександра за частиною 1 статті 282 КК (розпалювання ненависті або ворожнечі) у формулюванні «з метою розпалювання ворожнечі та приниження гідності людини, групи осіб за ознакою національності». Хоча принижує і свій, і сусідній український народ і розпалює ненависть до України і українців саме російський уряд, який анексував Крим і відправив «зелених чоловічків» і стоси зброї на Донбас, щоб розпалити там війну. І застосована ця політична стаття проти Бившева в українському питанні. Приводом для переслідування російського педагога слугувала публікація ним на власній сторінці у Фейсбуці і «В контакті» 1 березня 2014 року вірша «Українським патріотам». Там, зокрема, є такі рядки:
Невідомий спецназ виник якийсь там.
(Кремль ни гу-гу о «тайных пришельцах».)
«Ні п’яді Криму путінським чекістам!» —
Звучит набатом в раненых сердцах.
На всі підступності москальської банди
Ответьте по-бандеровски, друзья:
«Хай захлинуться кров’ю окупанти!» —
Іначе «з цією сворою» нельзя.
Зустріньте ворогів, як діди ваші
Чтоб не топтался здесь чужой сапог.
Для них свинцевої приготуйте каші.
В нещадній битві бережи вас Бог!
Ховати вам патрони iще рано —
Росія погрожує марш-кидком.
Хай дух живе Шухевича Романа!
Хай стане вам Господь провiдником!
Вірш було написано ще до формальної анексії Криму, але тоді, коли на півострові щосили орудували путінські «зелені чоловічки». Проте, як зазначив адвокат Бившева Володимир Сучков в інтерв’ю опозиційному інтернет-ресурсу «Грани.ру», «предметом дослідження був один-єдиний вірш, а суд його не дослідив взагалі. Замість цього — свідчення 40 свідків, які щось десь бачили або чули про це. Розглянуті думки експертів — якісь критично, а якісь некритично. А сам вірш суд так і не читав». А навіщо читати і вивчати, витрачати дорогоцінний час, якщо вирок і так заздалегідь відомий? А заразом Бившева внесли до переліку терористів і екстремістів Росфінмоніторінгу, заблокувавши його фінансові рахунки й фактично позбавивши коштів для існування. Знайшли екстреміста! Невже віршів російська влада боїться не менше, ніж бомб терористів? Можливо, сподіваються, що засуджений не витримає і емігрує на Україну ще кудись.
У справі Бившева виявилося як прагнення Кремля взяти під свій контроль соціальні мережі й запровадити там жорстку цензуру, так і бажання не допустити жодних скільки-небудь помітних прилюдних виступів на підтримку України в Росії. І потрібно визнати, що свої завдання російська влада в цілому поки що виконує. Російську громадську думку з українського питання Путінові досі вдається контролювати і спрямовувати в потрібне русло. Той же Бившев незабаром після публікації свого вірша почав піддаватися систематичному цькуванню, в якому брали участь не лише представники влади. А коли група письменників — членів Російського Пен-центру, включаючи автора цих рядків, спробувала організувати звернення на його захист від імені нашої організації, оскільки людина постраждала саме за свою літературну творчість і право на самовираження, а боротьба за свободу слова — це обов’язок письменника, керівництво Російського Пен-центру вчинило опір цьому, і звернення було опубліковане в соцмережах лишень від імені групи письменників. Недивно, що Бившев признається: «Міра зомбованості наших людей просто приголомшує. Я ніколи не думав, що так легко люди на таку примітивну пропаганду відгукуватимуться. Просто вражаюче. Навіть у нас у Кромах я чув такі пропозиції деяких людей: формуймо загони щоб відвойовувати Аляску». Ну, до Аляски навряд чи дійдуть. Та й воювати на Донбасі в своїй більшості росіяни тепер удатні лише на словах. Масові відмови воювати на Україні серед російських військовослужбовців-контрактників доводять, що потік «гарматного м’яса» вичерпується.
Але велика частина російської інтелігенції досі не позбавилася комплексу «Старшого брата» щодо України і українців. Останні, мовляв, добрі лише доти, доки обмежуються вишиванками і українськими піснями та танцями, а у великих справах слухають Росію і росіян. А вже якщо, не дай Боже, перестають слухатися і починають подумувати про справжню незалежність, то разом перетворюються на «бандерівців» і «русофобів». До крайнощів, щоправда, доходить рідко. Знаменитий актор Олег Табаков, що дозволив собі не менш знаменитий вислів щодо того, що українці і їхня інтелігенція, — це взагалі якісь «убогі» недолюдки другого ґатунку, які дозволяють собі гавкати на великий російський народ-богоносець, виглядає все ж таки певним екзотичним винятком, хоча до загального тренду, безперечно, вкладається. Російська інтелігенція в своїй переважній більшості завжди перебувала при існуючій владі, яка практично ніколи не була демократичною, зате завжди була імперською. І навіть більшість тих російських інтелігентів, хто так чи інакше, в той чи інший момент, стояв у опозиції до існуючого уряду, майбутню Росію мислили як імперію, причому приблизно в тих же кордонах, в яких існували Російська імперія чи Радянський Союз.
Недивно, що українській культурі (так само як і білоруській) представники російської творчої інтелігенції нерідко відмовляють у національній самостійності і самобутності. Її розглядають у кращому разі як провінційну варіацію російської культури. Будь-які спроби України як держави піти з-під опіки Росії, а української культури — з під настільки ж нав’язливої опіки російської культури, зустрічаються в багнети і розглядаються як зрада чи то «слов’янського братерства», чи то єдиного «російського народу». З цим влада та інтелігенція в Росії ще остаточно не визначилися. Але коли уродженець орловських Кром, корінний росіянин, та ще й російський поет, одна зі збірок якого називається «С думой о России», дозволяє собі відкрито підтримувати Україну в її опорі російській агресії, та ще й писати вірші українською мовою, зрадника неодмінно потрібно покарати, хай і не дуже суворо. Все ж таки час ще не радянський, і за вірші відправляти років на 5—7 на лісоповал, як колись бувало, наразі незручно. Проте й заступатися за «відщепенця» — собі дорожче.
Багато моїх знайомих, навіть не будучи шанувальниками Володимира Путіна та встановленого ним режиму і в цілому не схвалюючи війну на Донбасі, цілком серйозно переконують себе і інших, що як у анексії Криму, так і у виникненні збройного конфлікту на Донбасі, винна не лише Росія (і навіть не стільки Росія), але й Україна. Мовляв, нова революційна українська влада в перші дні і тижні впала в ейфорію і своїми непродуманими діями, у тому числі в мовному питанні, викликала незадоволення більшості російськомовних мешканців Криму і спровокувавши їх на повстання проти Києва. А вже Путін не міг не скористатися наданими йому козирями. Люди, які міркують таким чином, фактично зрівнюють агресора і його жертву. Адже, маючи такі ж підстави, можна було б сказати, що Польща 1939 року була авторитарною державою, де процвітала корупція і далеко не повною мірою дотримувалися прав національних меншин. Тому, мовляв, Гітлер, мав певні підстави для того, щоб захищати права німців у Польщі, ну а далі вийшло так, як вийшло.
Така логіка вочевидь хибна для початку Другої світової війни. Адже Гітлер піклувався зовсім не про захист прав німців, а про завоювання сусідніх держав і досягнення світового панування. Польща ж, так само як і Франція з Англією, нападати на Німеччину не збиралися. Але подібна логіка настільки ж хибна і стосовно нинішнього російсько-українського конфлікту. Путіна хвилюють зовсім не права російськомовного населення, а можливості повністю контролювати Україну і інші пострадянські держави, не виключаючи і країни Балтії, які є членами Євросоюзу і НАТО, економічно і політично. Уряд же України, який прийшов до влади в результаті революції гідності, готовий був до досить широких компромісів і з Кримом, і з Донбасом, і, навпаки, дуже довго намагався (а в якійсь мірі і зараз намагається) домовитися з колишньою командою на Донбасі, навіть тоді, коли вже почалися бойові дії. І можна не мати сумніву, що без російських військ і російської зброї не сталося б ні окупації Криму, ні війни на Донбасі. Спроби ж використовувати аргументи про «українську провину» — це лишень спроби виправдати власну бездіяльність щодо російської політики в Україні.
Олександр Бившев — один із небагатьох, хто ризикнув підвищити свій голос на захист України. І розправа з ним була цілком закономірною. Ставлення ж більшості росіян до Української держави і культури зміниться лише тоді, коли українці зможуть покінчити з війною на Донбасі, досягнуть національної консолідації та доведуть всьому світові, що Україна жодним чином не є державою, «яка не відбулася».
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
