Усі ми, хто вчився ще у радянській школі, ще з тих часів знаємо про «медного всадника», який «уздой железной Россию поднял на дыбы» (Пушкін) та «прорубил окно в Европу». Сьогодні путлєровська раша активно закриває «на практиці» оте саме вікно в Європу. Вірніше, завалює його трупами своїх солдатів та українських цивільних. Після Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, Мар’їнки, Іванкова, Чернігова, Харкова, Маріуполя, вбивства мирних жителів на вокзалі Краматорська Європа закінчуватиметься на відстояних і відвойованих у рашистських орків кордонах України. Ніякої Європи до Уралу, тим більше. до Владивостока вже не може бути в принципі. Ті землі за межами України, які вважались європейською частиною Росії, тепер, а, можливо, й назавжди, принаймні, надовго стануть територією дикої орди, прокляттям ХХІ століття.
Європеїзатору Петру І не вдалось цивілізувати московитів. Наліт європеїзму, як і цивілізації, зліз із «глубинного народа» дуже швидко. Можливо тому, що «с другими европейскими народами можно достигать цели человеколюбивыми способами, а с русским не так… Я имею дело не с людьми, а с животными, которых хочу переделать в людей». Слова належать Петру І, а зовсім не «кровожадным бандеровцам». Та дії російських фашистів на території України під час цієї жорстокої війни довели: експеримент царя Петра, як і багатьох інших з переробки тварюк на людей виявився невдалим. Тому таким логічним кроком стало рішення вигнати Росію з Комісії ООН по правах людини. Це недостатньо сильний крок з боку Організації Об’єднаних Націй щодо злочинців-путіністів, але він правильний. Куди дурніше виглядають ті західні «гуманісти», які, спостерігаючи онлайн кадри геноциду українського народу у цій війні, вмовляють путлєр-рейх згадати, що у ньому, разом із ними, депутатами Європарламенту, «всі європейці, від Дубліна до Владивостока». Західні політики, на превеликий жаль, демонструють повне нерозуміння як росіян, так і їхнього головного людожера путіна. Їм долдонять самі російські фашисти: «Нацистская, бандеровская Украина, враг России и инструмент Запада по уничтожению России нам не нужна. Сегодня вопрос денацификации перешел в практическую плоскость. … Россия вступила в схватку с Западом за будущее мира» (Стаття такого собі Сєргєйцева в Ріа Новості ерефії).
Не можна сказати, що цим діячам не пояснювали розумні люди, що цінності дебілізованого путіноїда, який молиться у церквах і у своїй скособеченій ізбє чи брудній комуналці на портрет путіна, і справжнього європейця радикально протилежні. Та покоління, які зростали у віртуальній реальності, не бажають знати справжній світ. Вони певним чином теж існують у своєму інформаційному пузирі, як і путіністи, та й сам В.В. Тому часто діалог Заходу з РФ нагадує спілкування глухонімих. Путлєр-рейх прямо в очі Заходу каже про свою ненависть до нього, про те, що вважає саме Захід своїм головним ворогом. А колективний Захід твердить: «Не може бути», все ще прагнучи злитись в екстазі з рашею.
Послухали хоча б деяких друзів Путіна. Наприклад, Дмітрія Пугачова, колишнього товариша Владіміра Владіміровіча. Розповідаючи про «молоді» роки президентства Путіна, коли той визначався із прагненнями російського народу і своїй відповідності їм. Пугачов описав один дуже красномовний епізод, після якого Путін зрозумів, що йому потрібно стати «царьом всея Руси». При відвідинах якогось монастиря Владіміром Путіним народ масово кинувся «лобизать ручку царю», що страшенно вразило тоді самого ВВ, за словами Пугачова. Екзальтована маса лізла до «божого помазаника», не дивлячись на те, що силовики лупили її дубинками по головах, обличчях, руках. Саме тоді Путін і зрозумів «глубинные чаяния россиян».
Невже ж це ті спільні європейські цінності, які знаходить Захід у путінській ерефії?
А от в сучасній Україні воєнні злочини рашистів радикалізують настрої українського суспільства. У розмовах серед цивільних все активніше звучать вимоги про помсту за наших замордованих і безневинно вбитих. Можливо, бомбардування «Точкою У» вокзалу в Краматорську стане останньою краплею, і війна таки постукає в оселі орків. Не будемо робити вигляд, що серед нас немає колаборантів, які квилять про те, що «нє сопротивлялись бы, все было бы хорошо. Русские - хорошие люди. Они наши братья». На щастя, таких серед українців сьогодні абсолютна меншість. І це доводить всенародна мобілізація громадян України на тотальну боротьбу з російськими окупантами. Проте, і соціологія теж. «Ранее запад страны отличался от востока существенно, сейчас таких существенных отличий мы не видим. Благодаря внешней угрозе состоялось сплочение страны по принципиальным вопросам, это и отношение к агрессору, и к международным институтам, к тому, должны ли мы возвращать Крым и оккупированную часть Донбасса». (Ученая Ткалич — о социологических исследованиях Рейтинга главных изменений в обществе, которые произошли в последнее время).
Отже, українці єдині і в тому, що ніхто не має права безкарно мордувати наших людей. Ні, не потрібно бомбити їхні вокзали і спалювати ізби. Нехай це будуть військові аеродроми під Саратовом і Брянськом, звідки прилітає на нашу землю смерть. Може тоді й «глибинний народ» прокинеться і таки допитається у свого царя Кощія, кому і навіщо потрібна ця бійня на українській землі.
А сьогодні путлєр-рейх активно закриває вікно в Європу і доводить усьому світові знамениту Кіплінгову формулу: Захід є Захід, а Схід є Схід і їм ніколи не зійтись. Принаймні сьогодні можна з повним правом повторити за письменником:
«Захід є Захід, а Схід є Схід,і їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог…»
(Кіплінг Р. Балада про Схід і Захід в перекл. Максима Стріхи).
