Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Ще 20 років недбальства на бездоріжжі?

12 червня, 2015 - 13:26
КОЛОМИЯ, ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛ., 2014

Днями колишній міністр транспорту, за професією інженер-механік і політолог, Йосип Вінський, признався в ефірі однієї радіостанції, що доріг «як у Німеччині» у нас не буде ще років 20. Неначе ми з вами претендуємо на автобани між райцентрами. Нам би в обласний центр доїхати, не втративши дорогою колеса. Проте заява екс-керівника заслуговує на увагу. По-перше, вона окриляє нинішніх менеджерів країни, і кожен міністр, за прикладом Йосипа Вікентійовича, може сказати: пристойної медицини, освіти тощо, аж до пива, у нас не з’являться, поки зарплати не піднімуться до рівня баварських. По-друге, меседж про дороги розкриває світоглядну платформу господарників минулих років, які вважали, що організм економіки спочатку розвивається лінією м’язів і кісток, і тільки потім — серцево-судинною.

На прикладі Одеської області, що прилягає до Європи як банний листок до тіла, можна вивчити стару проблему, яка заважає нормальному розвитку країни.

• Запитайте у велосипедиста й автомобіліста, чому у нас немає доріг, і вони, не зупиняючи своїх засобів пересування, відрапортують про злодіїв, які пускають дорожній збір із кожного літра бензину в свою кишеню. Але це далеко не вся правда про те, чому в Україні дороги гірші, ніж у Білорусі й Прибалтиці. Зауважте. Я не порівнюю нас із Німеччиною, а проводжу цілком коректні паралелі з країнами, що були, як і ми, республіками Радянського Союзу. Але 50, 25 і 10 років тому дороги у сусідів відрізнялися не на нашу користь. Ми завжди тряслися на вибоїнах, немов зла доля спеціально підмінила нам асфальт пральними дошками.

Все пояснювалося політичними міркуваннями і практикою ізоляції прикордонних регіонів СРСР. У Прибалтиці більшість доріг були побудовані до 1940 року, і Москва, не в змозі закрити три маленькі республіки від уваги світу, була змушена утримувати фасад Союзу в пристойному стані. Калінінград, який не треба було показувати іноземцям, швидко перетворився на вибоїстий анклав, хоча від нього до Каунаса три години їзди. У сусідній радянській Білорусі дороги будувалися, бо вона була загальними автомобільними воротами. Трасою Мінськ — Брест їздили з Сибіру й Азербайджану, Тбілісі і Єревану. А ще тут, на крихітній території, стояло шість армій (чотири сухопутні плюс повітряна і ракетна), що потребували хороших комунікацій. Тому будівництво доріг у Білорусі завжди було пріоритетною справою, що збереглася в інфраструктурному вигляді до сьогодні.

• Інакше в Україні. Республіка з багатомільйонним населенням, безліччю великих міст і розвиненим сільським господарством не мала нормального сполучення з країнами Європи, своїми обласними центрами, не кажучи про районні. Пам’ятаю, на початку 80-х їздив із Вилкового до Львова через Молдавію і Чернівці. На проїзд з Одеси треба більше часу, запчастин і нервів. Як і зараз, за 35 років. Бо річка Дунай у ті часи використовувалася як природний кордон між державами. Український лівий берег був закритий не лише для іноземних туристів, але й місцевих. Тут дороги були не потрібні. Так продовжувалося до часу, коли люди з логікою пана Вінського, виховані комуністичною, соціалістичною та іншими лівими партіями, очолили процес і відомства дорожнього будівництва. Рівне і тверде полотно під колесами вони розглядають як прерогативу багатих націй, не розуміючи гуманітарного значення засобів сполучення і їхньої ролі у прогресі.

• Чому не розвивається туризм на морському узбережжі від Затоки до Дунаю і пустує унікальне озеро Ялпуг? Чому вирощені в Буджакському степу овочі і фрукти не реалізуються на ринках сусідніх областей? Чому 200-тисячне українське населення Румунії не відвідує свою історичну батьківщину? Чому ми рідко буваємо в румунській Добруджі, де коріння задунайського козацтва, частина нашої духовної спадщини? На всі ці «чому» — одна відповідь: немає доріг і мостів. Через Дунай, що об’єднує багато європейських країн, побудовано більше сотні мостів. Лише в Україні немає жодного. У сусідній далеко не багатій Словаччині їх чотири. Останній «Аполло» побудований 2005 року за 4,3 млрд словацьких крон, що рівняється нинішнім 4 млрд гривень або, якщо вірити експертам, п’ятій частині тіньових доходів Одеської митниці. Раз немає мостів, немає й доріг. Двадцять років ми намагаємося спорудити поромну переправу між Ізмаїлом і Тульчею або Орлівкою — Ісакчею, але марно. Будівництво доріг і мостів в Одеській області, як і у всій країні, натикається на перешкоду з особистих інтересів вотчини, компаній і політичних сил. І це головна причина нашого бездоріжжя, а не скромні зарплати населення, як вважає політик і державний діяч (цитую за «Вікіпедією») Йосип Вінський.

Пам’ятаю, коли за пост мера Одеси боролися Е. Гурвіц і О. Костусєв, за ініціативою Едуарда Йосиповича будувалася важлива для містян дорога, що дозволяла розвантажити Овідіопольський напрям. Переміг Костусєв, і дорога залишилася недобудованою. Так і стоїть до сьогодні порожня дворядна траса, готова на 90%, але не потрібна нинішнім міським властям. Нікому на ній нагрівати руки, оскільки на 10% не розбагатієш.

• Радянський Союз залишив Україні спадщину неприкритої ізоляційної політики, яка знайшла своє вираження в дорогах, мостах, автомобільних і пішохідних переходах. Їх катастрофічно бракує 45-мільйонному населенню, щільно пов’язаному з Європою. За роки незалежності країна мало що зробила для демонтажу старого світогляду і корупційних схем у державних проектах. Наші мости через Дніпро і Дунай, кілометри автострад завжди значно перевищуватимуть вартість аналогів у небагатих і багатих країнах. І наші політики старого складу завжди виправдовуватимуть економічну відсталість бідністю населення. Насправді, гроші мають другорядне значення у порівнянні з ідеями. Будь у нас еліта, здатна виробляти або підтримувати концептуальні речі, ми б не подорожували бездоріжжям і нехлюйством, кажучи словами класика.

• Днями новий керівник Одеської області М. Саакашвілі пообіцяв все ж прокласти злощасну переправу через Дунай, сплановану за часів президентства Л. Кравчука. Звичайно, добре мати погане сполучення, ніж взагалі жодного. Але переправа — вже вчорашній день для країни. Україні й Одеській області потрібні мости через Дністровський лиман і Дунай і сучасна автострада, що з’єднає їх з Румунією через Буджак. Це буде не лише економічне надбання, але й величезний політичний успіх. Він призведе до демонтажу Придністров’я і нового етапу мирної співпраці України, Румунії і Молдови, країн, що створили історію і культуру в басейнах великих річок Дністра і Дунаю. Все це можна зробити не за 20 років, а за три, чотири роки. Адже амбітні проекти, окрім усіх інших переваг, мають величезний магнетизм і притягують інвестиції сильніше, ніж допотопні методи з перекинутим через Дунай канатом поромника.

Газета: 
Новини партнерів