У інтелектуальному просторі сучасної України з’явилось чимало цікавих і ґрунтовних розвідок з приводу причин надзвичайної жорстокості російської армії на окупованих українських територіях під час війни путлєр-рейху проти українців. Йдуть пошуки витоків такої злочинної поведінки, проводяться історичні паралелі. Ця ж проблема увесь час обговорюється українським суспільством, враженим до глибини сердець її громадян звірствами тих, хто усі попередні роки української незалежності кричав про братерство та «єдинонародність».
Пошуки першопричин російського фашизму (бо трагедія українських Бучі, Бородянки, Ірпеня, Маріуполя і багатьох-багатьох інших окупованих рашистами міст, містечок, сіл – це саме фашизм; до речі, на цьому терміні наполягає такий визначний знавець кривавих сторінок історії ХХ століття, як Тімоті Снайдер) в ментальності та глибинах історії москалів правомірні. І все ж видається не зайвим звернутись до більш близьких часів – восьмилітньої війни ерефії в ОРДЛО проти України.
Мова не про «8 лєт Дамбас» та «гдє же ви билі». Це про те, що усі ті вісім років війни проти України путінська імперія готувалась до великої війни проти нашої країни, перетворивши Донбас на тренінгове поле, свого роду експериментальний майданчик із живими маріонетками для відпрацювання стилю поведінки, стратегії і тактики щодо усієї України в майбутньому. Саме там були масові катування у підвалах, зґвалтування жінок, неповнолітніх дівчат та звірства щодо мирних жителів, запідозрених у незгоді із «народной властью». Там же і практикувались різні способи схиляння населення до співпраці з ворогами України: від роздачі російських паспортів до масованої ідеологічної обробки та зомбування мізків.
Про це писали, і писали чимало. Та українське суспільство в масі своїй цього не хотіло усвідомлювати, а влади мало що робили для знищення того ордловського зла. Чого варті лише розповіді про «бєспрєдєл» на окупованій Донеччині журналістки Олени Степової, які так і не знайшли належного резонансу. Кому неясно було, що бандити, урки захопили Донецьк та Луганськ із частиною території українського Донбасу і творять там страшні безчинства? Більшість притомних громадян неокупованої України це чудово розуміли, проте, прямо скажемо, закривали очі на все це. Дехто навіть двома руками. У владних кабінетах теж, відбріхуючись тим, що не треба, мовляв, гіперболізувати! Що гріха таїти, прагнули «не заглиблюватись», боялись не допустити розповзання того зла на інші регіони країни. Вбивства і мародерство, скоєні саме там, набули небачених досі на території України розмахів, дозволивши путлєру і його ідеологам «русскава міра» увірувати в те, що з усією іншою Україною можна витворяти те ж саме.
Ми мало знали? Та ні! Були написані не лише алармістські пости в соцмережах, не лише статті у ЗМІ, були створені і видані книжки про всі ці важкі проблеми реальної України! Ось свідчення колишнього командира батальйону «Шахтарськ», а потім роти «Торнадо» Руслана Онищенка: «І ось Путін все це бачить, він бачить, що імунна система в країні мертва, влада, СБУ, силовики зайняті лише собою. Організм України пошкоджено, рани кровоточать на Сході і в Криму. І справа тільки в часі: країна поранена й помирає. І найголовніше – роздор всередині країни, люди поділені, злі одне на одного» (з книги «Синдром Торнадо»).
Будемо чесними з собою. І сьогодні знайдуться не лише у Мелітополі тисячні натовпи, які під палючим сонцем півдня по п’ять годин стоять не за хлібом, а за російським паспортом. Ці кадри є в соціальних мережах, свідки з числа проукраїнських громадян стверджують, що не всі вони фейкові. Не відмахуймось від такої реальності! Вона є! І з цим викликом теж треба знати, що робити! Видається, що подібні реалії – це прямі наслідки незасвоєних уроків війни з ОРДЛО, впускання того зла у наше життя як звичайного явища. Бо інакше як пояснити, наприклад, те, що педагог з багатолітнім стажем роботи у виші, колишня декан факультету Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького Олена Федорова, а тепер колаборантка, не змигнувши оком заявляє, що їй ніколи цікавитись Бучею, вона рятує вуз. І дорятувалась до витворення на місці рідного університету рашистського покруча під дивною назвою МГУ (Мелитопольский государственный университет). А колишній ректор МДПУ такий собі щирий православний віруючий Молодиченко нині вітає «русский мир» і співпрацює з рашистами у тому ж таки колишньому своєму рідному МДПУ. Закрадається підозра, що це наслідки дії російського «православія головного мозку». Інакше як пояснити співпрацю істинно віруючої людини з убивцями та ґвалтівниками? Ще одіознішим є випадок із таким собі викладачем Оксою теперішнього МГУ в Мелітополі. Ця істота взагалі примудрилася стати колаборантом, будучи членом партії «Свобода»! Привіт Ірині Фаріон і членам «Свободи»! То що вже казати про тих, які достоювались за російським паспортом на 30-градусній спеці заради можливості годувати Москву черешнею, вільно їздячи туди? У певному сенсі для усіх них «своя черешня ближча до тіла». Що там загиблі й постраждалі від рашистських убивць, коли черешня пропадає?
Хтось скаже, що вони всі жертви обставин. Їм треба виживати. Та ні! Україна готова була платити вчителям і викладачам, які залишились на окупованих територіях, зарплати, навіть якби вони й не працювали. І робилось це саме для того, щоб не ставити людину перед важким вибором. Певна, і в інших випадках альтернатива колаборації існувала!
Знаю зі спілкування з мелітопольцями, що колаборанти вважають: їм нічого не буде, навіть коли наші війська звільнять місто від орків, отже, можна «пожити і при цих, і при тих».
Проте, в суспільній свідомості української України вже достатньо чітко усталилась думка, що колаборантів не можна залишити без покарання. І це має стосуватись не лише чиновників і поліціянтів. Отримали російське громадянство – ласкаво просимо на вихід із речами! Такі історичні прецеденти відомі. І вони свого часу порятували певні країни.
Так, по Другій світовій війні у Норвегії та Франції десятки тисяч осіб були заарештовані за колаборацію, тисячі засуджені, десятки розстріляні за рішеннями суду. А т.зв. «німецькі вівчарки» чи «нацистські підстилки», як звали таких жінок у Європі, повсюдно стали об’єктами «народної люстрації». Їм силоміць голили голови, водили у самій білизні вулицями, їх відправляли на громадські роботи і не давали голосувати. На додачу за рішенням судів у них відбирали народжених від окупантів дітей. Це, зауважу, у демократичних європейських країнах. Чехословаччина ж узагалі виселила з держави майже всіх німецькомовних судетців (які нацистами були оголошені «судейськими німцями») за зраду батьківщини – крім тих, які не пішли на колаборацію. Радикально? Так. Але дієво.
Варто б уже зараз нашим законотворцям подумати про можливість позбавлення українського громадянства для тих, хто побіг за російським. Адже ще й до цього часу в країні немає такого закону, хоча за Конституцією можливе лише одне громадянство. Навіщо вони Україні? Нехай їдуть до Путіна, освоювати Сибір. Як потрібно вже й продумати, що робити з тими, хто став свідомо зрадником України. Смерті українських воїнів на полях битви з путлєр-рейхом, поруйновані українські міста, закатовані і вбиті мирні жителі вимагають помсти лакузам убивць. Українське суспільство вимагає справедливості!
