Бойовики не зупиняться ні перед чим. Спочатку вони провокаційно обстріляли зупинку в Донецьку, щоб «зрівноважити» в пропагандистському плані теракт біля Волновахи. Потім накрили «Градами» Маріуполь, щоб спровокувати паніку і змусити мешканців спішно покинути місто. Тоді машини з евакуйованими заблокують всі шляхи і утруднять переміщення українських військ.
Що ж, лідери бойовиків — це професійні бандити, для яких життя тих, від імені кого вони виступають, не варте ц ламаного шеляга. А ось Україна зараз стоїть перед доленосним вибором. Або вона збережеться як незалежна держава, або капітулює і перетвориться на маріонеткову федерацію під фактичним протекторатом Кремля. «Перемир’я» на Донбасі, і так украй нестійке, практично зірвано. Вочевидь, у цьому й полягав план Путіна і його союзників. Спершу атаками на позиції «кіборгів» у Донецькому летовищі сепаратисти та російські війська спровокували українські війська на припинення перемир’я і активні дії у відповідь, а потім розгорнули наступ на всьому фронті. Тут їм мимоволі допомогли деякі українські генерали. Тут усе більше виникає запитань (про це багато хто пише) до нинішнього начальника Генштабу Віктора Муженка.
• У результаті сепаратисти і російські війська розгорнули наступ, судячи з усього, на трьох основних напрямках. По-перше, вони хочуть відтіснити українські війська від Донецького летовища, враховуючи його значення як символу українського опору. Але цей напрямок — не найголовніший. Головним напрямком для Путіна зараз є напрямок на Маріуполь, щоб прорубати коридор до Криму, а якщо вдасться — то й до Придністров’я. А щоб гарантувати собі перемогу і не дозволити українцям перекинути досить сил на маріупольський напрямок для ефективного захисту міста, російські війська і сепаратисти збираються не лише відтіснити українців від Донецька, але й оточити, а потім знищити Дебальцевське угруповання українських військ, яке нараховує 7—8 тис. чоловік.
Якщо цей план удасться, Кремль зможе диктувати Києву свої умови. Вони означатимуть, як мінімум, повне виведення українських військ з території Донецької та Луганської областей і відведення сил АТО від їхніх меж, забезпечення сухопутних коридорів для Росії до Криму та Придністров’я з правом доставки туди всіх товарів, у тому числі військового призначення, без будь-якого контролю з українського боку чи міжнародних організацій, як це відбувається зараз з так званими «гуманітарними конвоями», які відправляються Росією на Донбас. У політичному ж плані Росія намагатиметься домогтися наділення Донецької та Луганської областей найширшою автономією, з правом мати власні збройні формування і вступати до зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних союзи, на зразок Митного чи Євразійського.
• І все це Путін сподівається досягти, так би мовити, «малою кров’ю», без початку широкомасштабної війни проти України. Така війна неминуче спровокує нові антиросійські санкції, особливо небезпечні за умов економічної кризи. Зрозуміло, «малою кров’ю» — це лише фігура мови. Крові, за задумом Путіна, ще повинно пролитися багато, і української, і російської. Не в традиції російського президента жаліти чиїсь життя. Згідно з даними, які вочевидь походять з українських військових структур, до 24 січня 2015 року втрати російської армії в Донбасі становили 5856 убитих, 3239 поранених і 2844 зниклих безвісти, а так звані «ополченці» лише з числа російських громадян втратили 9695 убитими. Звичайно, тут можуть бути пропагандистські перебільшення, але, зазначу, донесення, на яких засновані підрахунки, складено доволі грамотно, з вказівкою справжніх чинних військових частин, що діють на Донбасі, що не виключає, щоправда, сусідства зі справжніми донесеннями вигаданих. У Росії зведений облік втрат мабуть не ведеться, оскільки формально війська, які воюють у Донбасі, не зараховують до російської армії. Зведені українські втрати зараз не публікуються, але, ймовірно, вони вже досягають не менше аніж 3 тис. загиблих військовиків.
• Починаючи новий наступ на Донбасі, Путін, вочевидь, сподівається обійтися тією кількістю російських військ, яка вже є на території континентальної України, без введення додаткових контингентів. До речі, оцінка українськими структурами чисельності російських військ у межах 9—12 тис. чоловік мені здається дещо заниженою. І ось чому. У грудні 2014 року, згідно з російським документом, який викликає довіру, загальна чисельність так званих «ополченців Новоросії» становила 18 126 чоловік. Навряд чи вона істотно змінилася в січні. Адже якраз у грудні і на початку січня російські війська на Донбасі здійснювали вельми делікатну місію із зачистки непокірних польових командирів і їхніх загонів. Сумнівно, що в таких умовах Москва ризикнула б мати в даному регіоні своїх військ менше, ніж загальна чисельність бойовиків. Тому реалістичнішою мені здається оцінка нинішньої чисельності російських регулярних військ на Донбасі в 15—20 тис. чоловік. Відповідно, оцінка загальної чисельності бойовиків українськими офіційними структурами в 30—35 тис. чоловік здається мені завищеною, перш за все за рахунок того, що до бойовиків було віднесено частину російських військ. Дійсна ж чисельність бойовиків-сепаратистів становить близько 18 тис. чоловік. І не виключено, що це заниження чисельності російських військ не випадкове.
• Створюється враження, що українським військам в зоні АТО дано негласний наказ або зовсім не брати в полон солдатів та офіцерів російської армії, або, якщо такі все ж таки опиняться в полоні, ніяк не афішувати цей факт. Така стратегія в цьому питанні цілком вкладається в пошуки якогось компромісу з Кремлем, від якого, як здається, ще не відмовився нинішній український президент. Тим часом, пропагандистська стратегія з боку України має бути принципово іншою. Навіть зараз, за умов, коли росіяни і терористи наступають, українська сторона, користуючись низькою оперативною щільністю і відсутністю суцільної лінії фронту, за допомогою підрозділів спецпризначення, спроможна за бажання захопити в полон певне число російських солдатів і офіцерів зі складу регулярної армії. І якщо таких полонених буде взято, їх ні в якому разі не слід приховувати. Навпаки, потрібно всіляко демонструвати їх на телеканалах і в соціальних мережах, заохочувати їх зустрічі з іноземними кореспондентами. Щоб увесь світ, і, перш за все, громадська думка країн Заходу рішуче й беззастережно переконалися в тому, що російські війська дійсно воюють на Донбасі. Це зайвий раз підштовхне західних лідерів до запровадження останнього рівня санкцій через російську агресією проти України. Наразі ж, через нове загострення ситуації в Донбасі справа з боку західних лідерів обмежується загальними словами про потребу підсилити економічний тиск на Росію.
Але однією пропагандою війну не виграти. Точно так само, як і не виграти її за допомогою західних санкцій, якими б серйозними вони не виявилися. Я гадаю, що Путін все ж таки прорахувався в оцінці реальної боєздатності українських збройних сил, взявши до уваги лише слабкість вищого командування. Насправді ж більшість українських солдатів та офіцерів значно більше мотивована до боротьби і тому краще уміють воювати, чим більшість російських військовослужбовців і ополченців. Останні значною мірою є кримінальним набродом або природними анархістами, що насилу підкоряються якій-небудь військовій дисципліні. А перші не горять великим бажанням воювати проти України і українців, які їм за великим рахунком нічого злого не зробили. Але щоб використовувати свою перевагу в умінні і бажанні воювати, українці повинні отримати грамотних вищих командирів і адекватну тактику ведення бойових дій.
• Зараз українські війська на Донбасі збільшого розпорошені на окремих блокпостах і опорних пунктах, ніде не маючи достатніх сил і резервів для відбиття удару в разі, якщо противник зуміє швидко і приховано зосередити серйозні сили для наступу в тому чи іншому місці. Замість порочної за умов низької оперативної щільності військ кордонної стратегії, яка передбачає оборонні дії і пасивного чекання ворожого наступу, необхідно перейти до активної оборони за допомогою сильних і маневрених угруповань, зосереджених у найбільш зручних пунктах. Такі угруповання будуть спроможні, перейшовши в контрнаступ, розбити ворожі ударні угруповання. Щоб відстояти свою незалежність і територіальну цілісність, Україні життєво необхідно виграти свою «Варшавську битву» (за аналогією з тією, яка забезпечила незалежне існування другої Речі Посполитої). Звичайно, не варто мати ілюзії щодо того, що українські війська спроможні очистити від російської армії Донбас. Але розгромити одне з локальних російських угруповань вони можуть, зрозуміло, лише при швидкому проведенні операції і грамотному командуванні. Така поразка може деморалізувати російських військових, як деморалізувала Варшавська поразка 1920 року Червону Армію. Лише це у поєднанні з наростаючими західними санкціями може змусити Путіна все ж таки піти з Донбасу.
Погоджуватися ж на припинення вогню зараз, коли терористи потіснили сили АТО, — це небезпечний шлях для Києва, який може призвести до деморалізації української армії з неминучими військово-політичними наслідками цього.
Борис СОКОЛОВ, історик, публіцист, Москва
