І від кремлівського агітпропу буває користь. Один з кремлівських ресурсів зробив важливу й потрібну справу, склавши ось таку підбірку з пруфлинками, — тут усе справжнє:
Валерія Новодворська, 2000 рік: Пан Путін не досидить до кінця свого конституційного терміну.
Борис Березовський, 2003 рік: Політичний час Путіна недовгий. Є об’єктивні процеси в політиці. І вони протікають стрімко, оскільки ми живемо в умовах стислого часу. І тому обов’язково ця система закінчить своє існування ще на цьому інтервалі президентського терміну. Тобто Путін не буде переобраний в березні, тому що час спливає в XXI столітті інакше, в XX столітті треба було 10 років, а в XXI один усього рік.
Едуард Лімонов, 2005 рік: Я не вірю, що Володимир Володимирович з такими замашками государя-імператора Миколи чи то Другого, чи то Першого, досидить навіть до кінця свого терміну.
Гаррі Каспаров, 31.10.2008: Режиму Путіна не протриматися більше двох років. Колись я сказав, що цей режим протримається лише до 2012 року. Я мушу трохи скоригувати свій прогноз: до 2010-го.
Гаррі Каспаров, 18.11. 2008: Медведєв правитиме не більш як 1,5 року, потім його скинуть маси, криза допоможе. Уже скоро на вулиці вийдуть сотні тисяч людей.
Борис Нємцов, 02.03.2009: У нинішнього політичного режиму Путіна—Медведєва в запасі — рік, щонайбільше півтора.
Юрій Шмідт, 2011 рік: Путін не досидить на своєму місці до виборів 2008 року.
Михайло Касьянов, 07.07.2011: Така (арабська) весна може з’явитися через три-чотири місяці.
Сергій Белановський, 2012 рік: Я, чесно кажучи, сумніваюся, що він просидить у кріслі президента всі шість років — це особисто моя думка.
Борис Акунін, 19.01.2012: Їй-богу, у мене тверде відчуття, що історичний час Володимира Путіна закінчується.
Альфред Кох, 2012 рік: Усі сходяться, що до кінця свого конституційного терміну він не досидить.
Володимир Войнович, 2014 рік: Володимир Путін протримається як правитель Росії не більше двох років.
Слава Рабинович, 2014 рік: Путін не досидить до 2018 року. Йому залишилося не більше двох років.
Михайло Касьянов, 2014 рік: Я вважаю, що колапс станеться вже через рік. Цілком можливо, це означатиме кінець системи Путіна.
А колишній міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв сказав у липні 2015 року: «Зміна режиму неминуча, можливо, вона близька».
Версія прогресивної громадськості: всі ці люди щиро помиляються. У цієї громадськості щирість — така собі генеральна індульгенція. Як громадянська дія, тобто щось без участі держави. Тільки чомусь громадськість починає вібрувати, коли їй нагадуєш про щирість Гітлера й суто суспільну природу ку-клукс-клану.
У даному ж випадку якщо і є щирість, то групова. Статуси цих людей визначилися досить давно. І так само давно стало зрозуміло, які саме висловлювання передбачають їхні статуси. Точніше, один загальний статус офіційних опозиціонерів, що належать до еліти, хоча й не правлячої.
А от вчитель Бившев до еліти не належить. І засуджені у болотній справі — теж. Тому й присуджується премія Леха Валенси Жанні Нємцовій. За що? За гламурну програму на РБК-ТВ? Виходить, лише — за те, що вона відома. Тобто зроблено це за законами масової культури й шоу-бізнесу. А імена Бившева, Развозжаєва, Духаніної країні й світу нічого не говорять.
Непристойність цієї ситуації посилюється тим, що після переїзду до Німеччини для роботи на «Німецькій хвилі» Жанна зайнялася селф-піаром, вимагаючи охорону й стверджуючи, що кремль хоче її вбити. А раніше той же кремль вимагав її звільнення з телебачення. Будь-яка людина, знайома з ситуацією в Росії, знає, що в такому разі вона була б звільнена за п’ять хвилин. Особливо з РБК-ТВ.
Соціокультурна й моральна єдність влади й статусної опозиції давно відома. Окрім всього іншого, один з його проявів у тому, що процес важливіший за результат. Багато разів говорив, що немає для цієї влади ні перемоги, ні поразки — є вічна війна. Тепер зрозумів, що соціокультурна єдність з фрондерами-двійниками — в тому самому. Для них немає перемоги й поразки в тому, що вони видають за протистояння владі. Тому вони п’ятнадцять років повторюють, що режиму залишилося місяці два. І повторюватимуть ще тридцять-сорок років, не ставлячи перед собою жодних завдань і не намагаючись їх вирішувати. Тому вони і є головною опорою режиму, його надією, його резервом.
Їх влаштовує те, що є. Нинішня ситуація оптимальна для статусної опозиції. Повторювані ними заклинання про швидке падіння режиму відображають не їхню нездатність що-небудь змінити, а їхнє небажання змін на краще. Якщо придивитися, то світле майбутнє для них зовсім не фундаментальні трансформації відносин у тріаді людина — суспільство — влада, а їхнє власне перетворення на владу при збереженні нинішніх принципів і методів управління. «Якби я був царем», а не «якби я був вільною людиною».
В української громадськості може створитися враження, що головною темою в Росії є війна між двома нашими країнами. Нічого подібного. Чубайс і Навальний провели зразково-показову дискусію про, з їхньої точки зору, найголовніше без згадки слова «Україна». Новий тренд — заклики перестати обговорювати Україну й зайнятися внутрішніми проблемами. Хоча очевидно, що війна цими проблемами породжена, їх посилює й створює нові.
Складається враження, що якісна журналістика в Росії досягла своєї межі: автори й редактори ніколи не зізнаються у власній несвободі, але вона вже очевидна. Її не приховати навіть у текстах на нейтральні теми, та й тем як таких не залишилося. Усе скуто забороною — не думати про сіру комашку — тому весь час думають лише про неї. Є така притча: як замовник заборонив художникові думати про цю комашку під час роботи над портретом. Той нічого й не зміг зробити.
Суспільні дискусії й публічні диспути скоро будуть такими ж, як у романтичних двадцятих і волелюбних шістдесятих. Говори, говори, але не запитуй, куди поділися вершкове масло й Вася, який учора поставив питання про масло.
Кумир свободолюбців Навальний волає, що його вуаєристський набрід знімають з виборів у Новосибірську. Злочинці, мовляв, скоти. Виявляється, злочинцями й скотами люди стають, лише коли його зачіпають, а не коли викрадають Савченко й Сєнцова, садять болотних юнаків і не лише юнаків, засуджують вчителя Бившева, вторгаються в інші країни, вбивають там людей і захоплюють землі. Перерахування можна продовжувати, але ж для прогресивної громадськості лише Навальний і існує, а він навіть сам у замкові щілини не підглядає — звичайний зливний бачок. Одні чиновники воюють з іншими, використовуючи його для підтримки своїх інтриг у публічному просторі.
І навіть коли найрозсудливіші люди — такі, як історик Ірина Павлова, починають міркувати про Україну, це справляє дивне враження. Вибраний нею жанр — поради українцям — украй невдалий. Знову виходять повчання старшої сестри. Та й з повчаннями не дуже: виявляється, головне для України — захист приватної власності, а не національна консолідація.
Усе, що стосується національних відносин і національного розвитку, залишається слабким місцем російської інтелігенції. І радянська освіта в даному випадку не первинна — вона увібрала в себе національні традиції, а в них українець ніколи не був рівним з росіянином. І економіка завжди була первинною. Тому — що війна? Нічого.
Проте все описане тут — стан тимчасовий. Очевидно, наприклад, що вельми ймовірне переслідування й арешт Чубайса — стратегічний резерв влади, як раніше — війна з Україною. Те саме стосується й прогресивної громадськості, яка все пристосовується й пристосовується до ситуації. А що далі — їй думати страшно.
Вона взагалі ні про що не думає.
