Земля плоска. Вона стоїть на спинах трьох велетенських слонів. А ті, у свою чергу, — на спині суперкита неймовірних розмірів, який плаває у Світовому океані. Такою є абсолютна істина, й іншої немає і бути не може... Скажіть, як би ви поставилися до експерта, який всерйоз розмірковував би про світові проблеми та перспективи, виходячи саме з таких «теоретичних» засновків? Чи одразу викликали б швидку психіатричну допомогу, чи почекали б, доки цей експерт розвине свої карколомні ідеї, чи просто посміялися б із нього і з тих, хто є його працедавцем і платить цьому персонажу чималі гроші за публічно висловлювану маячню?
Так-от, таке твердження висловлює в деяких українських виданнях не хто інший, як чолов’яга, який називає себе військовим експертом Академії державної політики при Інституті Кеннана (США) Майклом Кофманом. Два ключові твердження з його розлогого інтерв’ю в тижневику «Новое время» дослівно звучать так (цитую мовою оригіналу):
1) «Войну с Россией на границе с Россией почти невозможно выиграть. Это абсурдно. Никто в истории не выигрывал войну с Россией на ее границе».
2) «Украинцы продолжают жить в иллюзии, что они со своими бойцами как-то могут выстоять против одной из самых больших вооруженных армий в мире».
Ну а на основі цього вибудовуються і всі інші категоричні твердження: «украинская армия небоеспособна»; «любое вооружение сегодня никак не изменит обстановку в Украине — в смысле боевых действий, которые ведут ополченцы и Россия»; «посылаемое вооружение ничего не изменит, кроме того, что быстрее расширит войну»; «вы никак не добьетесь перемирия вооруженными силами, у вас их просто нет»; «единственный результат, который я вижу за последний год, — это то, что Украина постоянно теряет территорию и солдат»; «если мы пошлем противотанковые ракеты, тогда Россия пошлет что-то другое — самолеты, артиллерию, просто сотрут эту территорию с лица земли»; «никто не хочет идти на настоящий компромисс в Украине», — а компромісом, як можна зробити висновок із тексту інтерв’ю, є повна відмова України від Донбасу на користь Росії та її маріонеток.
Не треба обурюватися й говорити «Чому ж до Росії надходить стільки «двохсотих», якщо української армії не існує?» — це не має сенсу, коли йдеться про подібних персонажів. Повернімося до його головних «теоретичних» засновків, на основі яких і будується вся конструкція висновків.
Почнімо зі слонів — тобто того, що начебто ніхто не вигравав війну з Росією на її кордоні. Насправді неодноразово вигравали, і не лише на кордоні, а й на території самої Росії — як Російської імперії, так і Росії пореволюційної.
Не заглиблюймось у давнину — почнімо з середини ХІХ століття.
• 1853—1856 роки — Кримська (Східна) війна, виграна об’єднаними силами Великобританії, Франції, Італії (Сардинське королівство) та Туреччини (Османська імперія) у Росії на її території, передусім у Криму. Росія втратила південь Бессарабії, їй було заборонено мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали. Російського імператора позбавили права покровительства над християнами Османської імперії.
• 1904—1905 роки — російсько-японська війна, виграна Японією; Росія втратила майже весь свій флот у Цусімській битві та при падінні Порт-Артура; Японія відібрала у росіян південний Сахалін, стратегічну військову базу Порт-Артур і половину Маньчжурії, яка вже майже була інкорпорована до складу імперії під неофіційною назвою «Жовторосії».
• 1914—1918 роки — Перша світова війна; воєнні дії з 1915 року були перенесені на територію Російської імперії; в результаті цієї війни сама імперія припинила існування, а більшовицька Росія підписала фактичну капітуляцію, коли німецькі війська вийшли на підступи до Петрограду, зайнявши Псков.
• 1918—1921 роки — війна з Фінляндією; номінально визнавши наприкінці 1917 року незалежність цієї країни, більшовики за підтримки місцевих союзників негайно спробували її захопити, але були розгромлені.
• 1918—1921 — війни з новопосталими державами Балтії і спроби встановлення там радянських республік; Червона армія була викинута з територій цих країн, і уряд радянської Росії змушений був підписати з ними мирні угоди.
• 1919—1921 роки. Війна з Польщею, кульмінаційним моментом якої стали «Диво на Віслі» (катастрофа армій «червоного Бонапарта» Тухачевського) і розгром кінної армії досі непереможного Будьонного під Замостям. Більшовицькі терористично-диверсійні групи діяли на території Польщі і після укладання миру, намагаючись дестабілізувати ситуацію у цій країні, аж до 1926 року.
• 1920—1921 роки — війна з Персією, створення на півночі цієї країни Персидської радянської соціалістичної республіки, що закінчилося повним провалом.
• 1939—1940 роки — Зимова війна з Фінляндією, яка закінчилася повним фіаско радянських планів перетворення цієї країни на спочатку сателітну державу, а потім і приєднання до СРСР. Фінляндія втратила важливі території, але відстояла незалежність і «перемолола» живу силу та ресурси Червоної армії.
• 1979—1988 роки — Афганська війна. No comments.
• 1994—1996 роки — перша Чеченська війна. Перемога чеченських збройних сил та виведення російських військ, збереження Ічкерією (Чечнею) незалежності.
• 1999—2003 роки — друга Чеченська війна. Попри формальне включення Ічкерії до складу Росії Москві де-факто довелося платити величезну данину клану Кадирових за лояльність і терпіти вихватки бойовиків цього клану на, власне, російській території, включно зі столицею РФ.
А про поразку у холодній війні і розпад СРСР якось і згадувати незручно...
Тепер перейдімо до кита, на якому стоять слони, — тобто до твердження, що, мовляв, нічого українцям жити в ілюзії, що вони «можуть вистояти проти однієї з найбільших озброєних армій світу».
Якось незручно нагадувати американському експертові, що свого часу в’єтнамські «червоні націоналісти» вистояли проти справді найсильнішої армії світу — армії США, ще й підкріпленої її союзниками. І про те, що Ізраїль кілька разів громив величезні й добре озброєні армії арабських диктаторських режимів, попри їхні фінансові та людські ресурси.
Я вже згадував про Фінляндію. Та не тільки 1939—1940 років, а і 1944-го її маленька армія змусила Червону армію зупинитися. Тоді, влітку 1944 року, здавалося, ніхто і ніщо не зможе зупинити радянські танки на шляху до Гельсінкі. Але одержані з Німеччини дві тисячі «фаустпатронів» дали змогу фінам за кілька днів спалити всі радянські танки і гідно вийти з війни з мінімальними втратами, зберігши демократичну незалежну державу (до речі, не Фінляндія 1941 року напала на СРСР, а останній вчинив проти неї агресію, наславши 25 червня сотні бомбардувальників на фінські міста, тож за справедливістю Сталін і Молотов мали б сидіти на лаві підсудних у Нюрнбергу поруч із Герингом та Ріббентропом).
Ну а Польща 1939 року, попри воєнну поразку, не змирилася з окупацією, створила підпільну державу й армію, воювала всі шість років упродовж Другої світової — і над Берліном у травні 1945 року майорів польський прапор, встановлений польськими ж бійцями. А 1956-го, коли Москва висловила незгоду з усуненням від влади у Польщі сталінських висуванців, то польське керівництво (дарма, що комуністичне) мобілізувало робітників і студентів і попередило, що у разі чого воюватиме з радянськими військами. І Москва змушена була відступити, добре знаючи поляків...
І взагалі: якби американський експерт жив у біблійні часи, він, очевидно, порадив би Давиду «не плекати ілюзій», ідучи на бій із Голіафом...
