Історія ніколи не повторюється в примітивний спосіб — методом буквального, трафаретного копіювання тріумфів, поразок, революції або реакції. Проте достатньо глибоке розуміння драм минулого дозволяє збагнути, що з нами відбувається тут і зараз, — і головне, чому саме це з нами відбувається. Це можна з повним правом віднести й до 100-річчя Жовтневого перевороту (донедавна офіційно іменованого «Жовтневою революцією») та ювілею тісно пов’язаної з ним безліччю причинно-наслідкових зв’язків Української революції 1917—1921 рр.
Можна, звісна річ, зосередитися на постаті вождя більшовиків й навести в цьому контексті чимало ефектних цитат (приміром, українець родом, видатний російський поет Максиміліан Волошин (Кирієнко) колись писав: «Великий Петр был первый большевик!», а наш земляк киянин Марк Алданов (Ландау), автор серії блискучих історичних романів, називав Леніна «Пугачевым с университетским дипломом»; найточніше, можливо, схарактеризував особистість В.І. Ульянова Дмитро Донцов: «Великий Інквізитор!» — жах у тому, що за таким персонажем в історії, як правило, йде Великий Кат — і він не забарився...).
Отож цитат можна відшукати дуже багато — але чи наблизять вони нас в цьому випадку до істини? Глибоку думку висловив свого часу Микола Бердяєв («Истоки и смысл русского коммунизма», 1937 г.): «Більшовизм виявився найменш утопічним і найреалістичнішим, найвідповіднішим тій ситуації, яка склалася в Росії 1917 року, й найвірнішим деяким споконвічним російським традиціям і російським методам управління та владарювання насиллям». Запитаємо себе: чи були підстави у Бердяєва, переконаного ворога більшовизму й взагалі будь-якого тоталітаризму, для такого твердження? Якби цих підстав не було, ми б не говорили зараз про 74 роки радянської історії, з них щонайменше 36 років (до 1953-го) історії страшної, кривавої, тоталітарної.
Але чому «більшовикам вдалося» — і, що нас цікавить найбільше, чому вони, після трьох агресивних вторгнень в Україну, таки підкорили її, почавши (від 1919-го) реалізовувати тут свою тоталітарну модель (навряд чи варто говорити про «утопію» в чистому вигляді, як таку: утопічними були обіцянки «світлого майбутнього», але аж ніяк не сам факт захоплення влади залізною рукою!)? Інакше кажучи, чому більшовикам вдалося, за висловом Михайла Грушевського, «потягнути нас через кров, через руїни, через огонь»?
Ясно, що простої відповіді на це засадниче питання немає й бути не може. Спробуємо запропонувати один із варіантів такої відповіді, як він бачиться авторові цих рядків. Однією з головних причин трагедії, очевидно, була безвідповідальність — до того ж, подвійна й через це ще жахливіша: безвідповідальність народу, який повівся на «прості», спокусливі лозунги й гасла, особливо в соціальній царині (що дозволило більшовикам й нашим доморощеним лівим розпалити всередині України вогонь громадянського протистояння, що вирішальним чином сприяло успіху їхньої агресії, бо суспільство вже було розколоте; правий, попри всі його помилки, був Винниченко, котрий у своїх емігрантських мемуарах пояснював поразку революції «недорослістю нації»). І, по-друге (це не менш важливо) — безвідповідальність еліти, що мало своїм наслідком атрофію державної влади, невміння й небажання захищати українську незалежність, конфлікт амбіцій (назвемо бодай двох людей з наведеного списку: Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський, Єфремов, які б мали один до одного взаємну симпатію... Важко назвати, чи не правда? А всі ці постаті — монументальні, на скрижалях історії... Додамо ще непростимий романтизм (Грушевський) й фатальну залежність від зовнішніх сил (Німеччина та Австро-Угорщина) у Скоропадського. Та й «брати-хлібороби» були розколоті...
А результат? Ось він — причинно-наслідковий зв’язок наявний: 1) криваве придушення Української революції; 2) терор проти українського селянства у 1918—1921 рр. та «військовий комунізм»; 3) знищення української інтелігенції у 20-х — 30-х роках та уярмлення тих, хто прагнув зберегти життя; 4) голодомори 1921, 1932—1933 та 1946—1947 рр.; 5) масовий терор проти пересічних громадян у 1930-ті роки; 6) вбивства провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета й багатьох інших), що є проявом міжнародного тероризму... І це — лише дещиця злодіянь. Але й за переліченим — десятки мільйонів наших життів.
Якось «непереконливо» після сказаного виглядають твердження: мовляв, то сухі події 100-річної давнини, і вони представляють для України хіба що академічний інтерес. Можна перелічувати дуже багато спільного між «тоді» та «зараз», зауважимо лише про: а) війну; б) революцію (та «відкладену революцію» тепер); в) безвідповідальність еліти й чималої частини народу (і перед собою, й перед законом) зараз, в році 2017-му, що є вже загрозливою. Є про що поміркувати, чи не так?
