Українські вибори — справа суто внутрішня, тому я два тижні утримувався від будь-яких публікацій. На головну тему висловлюватися незручно, а писати про щось інше немає сенсу. Але в останні дні сталося щось таке, що змушує подивитися на результати виборів у російському контексті. Ці події такі: погром у Бібліотеці української літератури та затримання її директора Наталії Шаріної. Затримання співголови Об’єднання українців Росії Валерії Семененко та вимога Федеральної міграційної служби РФ про перереєстрацію всіх українців, окрім біженців з окупованих Росією південно-східних територій. Ні в кого немає сумнівів, що це означає початок етнічної чистки. При цьому жителі Донбасу отримують проміжний статус — вони тепер не зовсім громадяни України. Але й не російські громадяни.
І одразу після цього коло замкнулося — в тому ж ряду, що й події в Москві, виявився арешт Геннадія Корбана й розгром партії «УКРОП», що означає наступ на волонтерський рух і учасників АТО.
Можливо, не дуже коректно цитувати головного редактора видання, з яким співпрацюєш, але я вже висловлював згоду з думкою Лариси Івшиної, що в Україні існують дві партії — партія опору й партія колабораціонізму. Але чи можна в такому разі вважати останні події наступом партії колабораціонізму на партію опору?
Думаю, можна, розуміючи умовність випрямлення, яке подібне до того, що робилося в Росії під час арешту Михайла Ходорковського. Він не був переконаним демократом, не є й зараз. Невизначеність правової ситуації дев’яностих років і упередженість слідчих і суддів дозволяли посадити його за що завгодно. У Росії відбувався перехід від кланової демократії, що базувалася на рівновазі кількох олігархічних груп, до монополії одного клану, що забезпечив собі силову підтримку. Ходорковський намагався протистояти цьому, купуючи депутатів (а в Росії лише це забезпечує їхню відносну незалежність від виконавчої влади), займаючись освітою й іншим баловством. Правлячий клан, до речі, не проти освіти — Михайлу Прохорову дозволено. Але в рамках, товариші. Широкі маси мільярдерів не повинні думати про політичну самостійність.
Нинішня ситуація в Україні порівняна з тодішньою російською. Закінчується період кланової демократії, намітилися тенденції до монополізації влади. При цьому удару завдається по партії опору, обраного частиною олігархату як політична платформа разом з територіальною цілісністю України. Неминучим є давно вже прогнозований наступ на волонтерський рух і учасників АТО. Вони розглядаються протилежною стороною як силовий резерв. При цьому силовим ресурсом наступаючих окрім українських державних органів стає й кремль. Нещодавню сочинську заяву Путіна про підтримку Порошенка не варто розглядати як спробу скомпрометувати українського президента. Схоже, це той випадок, коли сказане слід розуміти буквально.
Це класика колоніалізму, зокрема й російського — союз однієї частини еліти з потенційною метрополією проти іншої. Мало хто пам’ятає, що за Брежнєва (а до того було двічі за Сталіна) російські війська до Афганістану були введені після шести звернень Хафізулли Аміна про допомогу. І йому в перші години докладали про їх просування. Мабуть, лише двом політикам після Другої світової війни удалося скористатися допомогою Москви, але не підкорятися їй повністю, — це Тіто і Мао, у яких був для цього достатній власний силовий ресурс.
Очевидно, що ставлення до агресії Росії не стало критерієм оцінки політичних позицій в Україні. Таким воно є для незначної і невпливової частини суспільства, зосередженої в Києві та інших великих містах. При цьому після виборів ніяк не можна говорити про Харків як місто українського опору. Арешт Корбана ставить хрест на Дніпропетровську як одному з центрів національної консолідації. Удару завдано з путінською точністю й вивіреністю. Несподіванкою для всіх стало те, що за останні два роки нова українська ідентичність отримала свій розвиток у міській культурі південного сходу, спростувавши стереотипи про архаїчне, фольклорне, селянське українство, гідне лише етнографічного вивчення. І ось зараз, схоже, цю ситуацію починають виправляти.
Усе це, втім, не означає, що Москва ось-ось візьме нинішню владу на утримання. Якраз ні — кремлю не потрібна ніяка сильна українська влада. Януковича відкликали й, по суті, викрали після підписання попередніх домовленостей за участю представників ЄС. Він почав здобувати нову легітимність. Кремлю зовсім не потрібен проросійський режим у Києві, та й що це таке — проросійський? У Майдані не було нічого антиросійського — його оголосив таким кремлівський агітпроп. І Лукашенко є дуже відносно доброзичливим, але влаштовує Москву з іншої причини.
Нинішнє покоління правителів Росії значно розумніше за своїх попередників. Їм зовсім не потрібне готвальдівське «з Радянським Союзом на вічні часи» й гімнастерка в угорській армії, яку намагався запровадити Ракоші. У болгар, до речі, форма була скопійована з російської, але це не заважало їм в обох світових війнах примикати до ворожих Росії сил. Кремлю потрібен тоталітарний простір на Сході Європи, сповнений духу вічної ворожнечі й ненависті у внутрішніх справах і по відношенню до зовнішнього світу. Саме з цієї точки зору і слід розглядати нинішню українську смуту, що крок за кроком знищує демократію.
На множення цієї смути й спрямовані заходи ФМС Росії, що загрожують обернутися етнічною чисткою й депортаціями. Таким чином, кремль збирається нагадати українському населенню про економічну залежність. Цілком реальну, слід визнати. І викликати незадоволеність партією опору. Хоча, звісно, головна мета таких дій, як і всієї зовнішньої політики кремля, — підтримка ненависті й напруження в самій Росії. Кліше «геббельсівська пропаганда» по відношенню до російського агітпропу й тих, хто співчуває йому, абсолютно недоречне. Це вже штрайхерівський рівень, це вже давно «Штюрмер», а не «Фелькішер беобахтер». І тому, коли я бачу, як крутиться дзигою який-небудь любитель миру й прибічник рівної відповідальності, мене нудить. Будь-яка розсудлива людина не може не бачити, в якому інформаційному просторі живе. Ігнорувати це у своїх висловлюваннях — це явна брехня й підлота.
Чергову порцію брехні й підлоти слід чекати й у зв’язку з грядущою перереєстрацією українців в Росії.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
