Ясна річ, що ситуація, яка склалася навколо повідомлень преси про заборону в‘їзду до Польщі для директора Українського Інституту національної пам’яті Володимира В‘ятровича, є провокацією.
Звичайно, що на повідомлення преси варто реагувати з розумом.
Звичайно, що на такі ситуації загалом варто реагувати з витримкою.
Але такі правильні думки стосуються форми.
Натомість, треба сказати по суті.
У справі з Володимиром В‘ятровичем чи кожним іншим потенційним кандидатом у «чорні списки» важить не лише остаточність рішення (яку часто закликають дочекатися), а сам факт погрози таким рішенням.
Бо справа не в тому, чи зможе В‘ятрович їздити до Польщі чи ні.
І справа не лише в тому, що це стосується його особисто чи будь-якого іншого нашого громадянина, зупиненого безпідставно.
Справа в тому, що це - неприйнятна форма залякування і тиску, яка не менш небезпечна, ніж самі ухвали.
Бачимо спосіб провчити «непослух». Аргументів з українського боку не чують. Реальної розмови не хочуть. Бо політичне рішення, таке враження, прийняте.
Такі методи неприйнятні між цивілізованими партнерами у цивілізованих відносинах. Це - дешевий шантаж, який веде до непередбачуваних наслідків.
Заяви Міністра Ващиковського і повідомлення польської преси - це привід для розмови з Послом Польщі в МЗС України.
Це також сигнал для нашої громадськості.
І це також сумний вінець нашого спільного українсько-польського мовчання з приводу впертого роздмухування в Польщі українофобії.
Нам треба зрозуміти, що всі фінальні рішення вже будуть остаточною крапкою.
Осуд і несприйняття такої перспективи - це шанс протверезити авторів шантажу. Принаймні, це мала б бути спроба.
