І трапляються ж такі раптові дива — вашому покірному слузі несподівано наснився Демосфен. Так, той самий найзнаменитіший оратор античного світу, незламний афінянин (384—322 до н. е.), безстрашний захисник афінської демократії від підступів владолюбного й деспотичного македонського царя Філіппа ІІ — батька Александра, майбутнього підкорювача світу. Промови Демосфена, в яких він доводив: хай би яким сильним, хитрим й жорстоким був би Філіпп — Афіни мають боротися з ним (силою, якщо потрібно, до останньої краплі крові), бо Афіни — земля свободи, місто, де було створено першу у світі демократична держава, а цар Філіпп — завойовник, варвар, власне — тиран, пригноблювач Давньої Греції — ці промови лунали як грім.
Отже, розслабленість, наївність, довіра до Філліпа — шлях до рабства, треба боротися, дарма що північний цар одне за одним, підкупом і агресією, підкорює грецькі міста — Фіви, Олінф, Коринф, Фокиду, дедалі ближче підступаючи до Афін. Ворог біля воріт!
• Отож, перед моїми очима (то був сон чи ява?) постав Демосфен. Високий, суворого вигляду чоловік середніх літ, худорлявий, у довгому білому хітоні, з гострими, проникливими очима. Я знав, що він загинув 2337 років тому від рук македонських карателів (його оточили у «недоторканному» храмі, і він мусив випити смертельну отруту), тому здивувався й подумав: щоб то могла означати його поява? Проте «воскреслий» Демосфен сам усе швидко пояснив. Наводжу короткий виклад його слів.
— Ви, українці, прекрасний, шанований народ, такий самий волелюбний, як і ми, давні афіняни (ваш чудовий поет, Євген Маланюк, називав Україну «Степовою Елладою», і недарма) — зараз бороните свою свободу й демократію. Ми теж боронили їх 2300 років тому. Ми тоді програли, і я, Демосфен, перший афінянський політик і оратор тієї доби, не хочу, щоб так само програли і ви, протистоячи новітньому східно-північному деспоту. Тому хочу дати декілька порад і про дещо розповісти.
• Я, Демосфен, завжди пишався нашою демократичною системою, коли всі питання управління державою вирішував лише сам народ. Але я став свідком краху цієї системи, падіння вільних Афін, їхнього підкорення Македонією. Це — трагедія мого народу і мого життя. І як (невідступно думаю я) це могло статися? Підкорилися варварам?! Хочу поділитися з вами деякими думками.
Ще мої великі старші сучасники — Платон, Аристотель (мій ровесник), Фукідід, Ісократ (не плутати зі знаменитим філософом Сократом) написали багато глибоких і цікавих сторінок про духовну і соціальну (передовсім) кризу великої афінської демократії, яка, власне, й спричинила її, демократії, загибель. Це була внутрішня криза, більш згубна, ніж війська Філіппа. Ось що писав Платон: «Усередині кожної держави нашого часу існують не одна, а дві держави, які жорстоко протистоять одна одній — держава заможних людей і держава бідних» (див. його працю «Держава». — Авт.). Майже про те ж саме писав і Аристотель у своїй «Політиці». І ще Платон у «Державі» веде мову про те, що тоді, як багатії (ви їх в Україні зараз іменуєте рідним мені словом «олігархи») прагнуть лише до прибутку і наживи, всіляко утискаючи незаможних, цим останнім нічого іншого не залишається, як розпродавати своє останнє майно й ніде не знаходити собі місця, живучи у крайній скруті. Це, природно, приводить їх до руху; вони вимагають скасування боргів, переділу землі та погрожують багатим конфіскацією їхнього майна (зауважу, що Платон, використовуючи вашу термінологію, аж ніяк не був «популістом», «радикалом» та «бунтівником», навпаки, він був вихідцем із заможної аристократичної родини — просто писав правду!).
• А хіба можна забувати про моральну, духовну кризу славетної афінської демократії? У іншій праці, «Закони», Платон визнає, що в тих умовах недовіри один до одного (і до держави!), які тоді склалися в Афінах, людина стає чимось на кшталт вовка щодо іншої людини і починається «війна всіх проти всіх». Аристотель же додає до цього, що в афінській державі залишилися лише раби і пани, ті, хто заздрить, і ті, хто зневажає інших (трактат «Політика»). Аристотель щиро прагне примирити ворогуючі сторони, проте не бачить того середнього класу, на який міг би опертися нормальний порядок. Зауважте, українці, це написане 2300 років тому...
Ісократа, мого близького знайомого, політика, оратора та історика, теж обурювала величезна кількість жебраків у Афінах. Він украй дивується, коли бачить величезний натовп людей у черзі біля будинку суду, людей, які чекали, як щастя, можливості потрапити за жеребом у присяжні — бо це була одна з форм легкого заробітку (інший шлях заробити — фізична праця — вважався «гідним» лише рабів!). Для «умиротворення» бідноти вже давно, ще за 70 років до мого народження, почала практикуватися масова роздача грошей або продовольства. Я у своїх промовах не раз обурювався цими роздачами, називаючи їх «розбещенням народу». Крім того, у мій час було введено оплату певній кількості громадян за їхню участь у засіданнях Народних зборів афінського парламенту, за участь у судах; усім вільним громадянам (не жінкам і не рабам!) давали гроші на відвідання видовищ (так звані «видовищні кошти», які значно перевищували розмір «військових», «оборонних» грошей, що їх теж виділяли з бюджету), сплачувалися пенсії непрацездатним. Але я тисячу разів говорив, що всі ці роздачі не рятують від проблем, а, навпаки, лише привчають людей до безтурботності, байдужості до державних справ (я бачив паразитичні натовпи громадян, що звикли, замість конкретно боронити Вітчизну від Філіппа — тинятись вулицями Афін, передаючи одне одному плітки й сенсаційні новини). Аристотель у «Політиці» писав, що всі ці «соціальні» виплати зникають, наче у дірявій діжці.
• Отож, річ була у тім, що громадян було поділено на дві нерівні частини (я казав про це): деякі люди, користуючись нестійкістю ситуації в Афінах, «із бідних та незначних зробилися багатими й славними», а «багаті ухиляються від виконання обов’язків із захисту Афін, перекладаючи увесь цей тягар на плечі бідних».
Якщо ж врахувати (читайте, українці, мої промови), що багато хто з олігархів почали вкрай серйозно турбуватися за свої статки і ладні були радше кинути своє майно у море (або укласти мир з Філіппом на його умовах, супроти чого я шалено боровся!), ніж віддати його на громадські потреби — причини поразки вільних Афін стають більш-менш зрозумілими. Я назвав їх. Вибір за вами, українці — чи наступати на ті ж самі граблі, що ми 2300 років тому.
